— Гей, хто там на палубі? — Він зразу спинився, і вираз його обличчя змінився на уважний.
— Єсть,— мовив він, нахиляючись до отвору.
— Що там скоїлось?— спитав знизу низький голос. Червонолиций сказав здивованим тоном:
— Сер?..
— Чого стерно човгає сюди й туди. Для чого ж ви там, Шоу? Який вітер?
— Єсть,— сказав Шоу знову і схилив голову в отвір каюти.— Мені здалося, що подув вітер, але тепер він зник. Ані руш.
Він підвів голову і ще з хвилину постояв біля люка, але почув тільки кволе щебетання канарки, що дзюрчало через похилені червоні квіти герані, які росли в горщечках за шибками. Шоу ступив кроків зо два, але знову почув знизу вигук:
— Гей, Шоу! Ви ще там?
— Єсть, капітане Лінгард,— відповів він, обертаючись назад.
— Чи однесло нас хоч трохи після полудня?
— Анітрохи, сер, анітрохи. Краще вже стояти на якорі.
— Завжди воно так,— мовив незримий Лінгард.
Тон його голосу змінювався з рухом по каюті і нараз задзвенів зовсім чітко, коли голова його висунулась над входом у каюту.
— Завжди воно так! Течії нема, поки не смеркне, а потім і не побачиш, на яке проклятуще місце зносить тебе. Тоді й вітер підіймається. Штилю, одначе, більше не буде.
Шоу злегка знизав плечима. А стерновий малаєць підійшов до скляного люка, подивився, котра година, і вдарив двічі в невеличкий дзвін на кормі.
Зразу ж на головній палубі почувся пронизливий свист і, модулюючи, помалу стих. Господар брига вийшов з каюти на палубу, подивився вгору на мертві реї і якийсь час помалу оглядав обрій навколо.
Лінгарду було років тридцять п'ять. Стрункий та гнучкий, він рухався вільно, як людина, що звикла ходити рівнинами й пагорками, а не балансувати по палубі маленького корабля, що його хитало або підкидало напрочуд примхливе море.
Одягнений він був у сіру фланельову сорочку й білі штани, підперезані синім шовковим поясом, що міцно облягав його тонкий стан. Лінгард вийшов без бриля,— лише на хвилину, та, побачивши на кормі тінь від грот-марселю лишився на палубі. На його гарній голові кучерявилось світлокаштанове волосся. Підстрижена борідка яскраво виблискувала проти сонця, і кожна волосинка в ній здавалась хвилястим золотим дротиком. У нього були пишні вуса, короткий, рівний ніс, трохи тупий на кінчику, і від самих очей по вилицях розливався рум'янець. Очі надавали обличчю допитливого виразу. Брови, темніші за волосся, були окреслені рівними лініями під широким і гладеньким лобом, багато білішим, ніж засмалене обличчя. Яскраві сірі очі променіли червоним відблиском, що надавало пильного виразу його суворому поглядові.
Цей чоловік, колись добре знаний, а тепер зовсім забутий серед чарівних, суворих берегів цього мілкого моря, мав межи своїх товаришів прозвище "Червоноокого Тома". Він міг пишатися своєю долею, а не розважністю. Пишався своїм бригом, прудким судном, яке вважалось найбистрі-шим у цій країні.
А бриг цей був його щастям на золотих пісках Вікторії: велика радість його юнацтва, досконалий мандрівний дім, що забезпечував незалежність, любов і турботи. Він іноді чув, як говорили, що Том Лінгард нічим у світі так не цікавиться, як своїм бригом, і, усміхаючись, сам погоджувався, що дійсно нічим живим так не милується, як своїм судном.
Для Лінгарда бриг був так само сповнений життя, як і величезний навколишній світ. Він відчував подих корабля в кожному рухові, в кожному коливанні, в кожному нахилі рівних щогл. Для нього бриг був завжди милий, як
Грот-марсель — нижній парус на стеньзі.
давнє кохання; бажаний, як незнана жінка; чулий, як мати, вірний, як любима дочка.
Годинами стояв Лінгард біля поруччя і слухав — слухав у мрійній тиші ласкаве шепотіння моря, що хвилювалось за чорними бортами судна. Де вітав цей син рибака з Девонських берегів в такі моменти замисленої самотності? Він же, як і більшість з його класу, не відчував витончених звуків і був сліпий до таємних проявів світу; та був готовий до всього, яке б страшне, жахливе чи загрозливе воно не було. А проте був беззахисний, як дитина, перед темними поривами свого власного серця. Тому важко сказати, які думки опановували його, коли він затоплювався у мрійних настроях.
Безперечно, як і в більшості з нас, часом прокидався ліризм у його серці, і тоді линув він у прекрасні країни, далекі й небезпечні. Та він незважав на ці марні мандрівки, на ці надземні інтереси й турботи. Проте після таких хвилин на його щоденному житті лишався теплий спокійний відблиск, який пом'якшував його сувору натуру і ще тісніше зв'язував його з бригом.
Він знав, що його маленький корабель міг дати йому щось таке, чого ніхто на світі не дав би; щось особливе, його власне. Зв'язок цієї людини з кісток і м'язів із слухняною річчю з дерева й заліза нагадував велике кохання. Бриг мав усі властивості чогось живого: бистрий, слухняний, терпеливий, вірний, гарний, здатний робити й терпіти,— мав усе, опріч життя. Людина надихала життям цю річ, що здавалась їй найдосконалішою з усіх речей такого роду. Воля капітана була її волею, його думка — її імпульсом, його подих — подихом її існування, хоч він відчував усе це якось невиразно, не перетворюючи свої почуття в німі формули думки. Для нього бриг був дорогий і єдиний в усьому світі. Бриг у триста чотирнадцять тонн вантажу — це ж ціле королівство!
Ось тепер без бриля вийшов він рівною ходою на палубу свого королівства. Ходив з незалежним виглядом, розмахуючи руками, як людина, що вирушила на п'ятна-дцятимильну прогулянку в широкий степ; проте на дванадцятому кроці він мусив круто повернутись і йти назад до гакаборту 1.
Шоу, засунувши руки за пояс, спершись ліктями на
Гакаборт — кормова частина.
поруччя, здавалось, уважно вдивлявся в палубу. Справді ж, він бачив перед собою маленький будиночок з садочком, непомітний, в заплутаних вулицях східної прибережної частини Лондона. Його трохи непокоїло, що він ще й досі не познайомився (так, досі!) з своїм сином, якому тепер минуло вже вісімнадцять місяців. Тому й линув він тепер думкою в похмуру атмосферу свого дому. Та недовго мріяв, за хвилину знову перенісся на бриг, "на місце", як він сам висловлювався. Шоу пишався, що завжди був "на місці".