— Гаразд, гаразд, добре, що ви не прусак, батько мій не любить прусаків гірше чорта. Але як ви сюди попали? Ми на відшибі від походу.
— Панянко, — сказав полтавець, — мені самому трудно сказати. Мій кінь налякався ядра, що пролетіло зараз біля мене в час баталії, поніс, і годі було його завернути. Від ночі я блукаю по цій околиці, стративши орієнтацію. Гадаю, що це околиця Саннуа?
— Саннуа? Та це добрих чотири години їзди. Наша околиця Ґарж, а до Саннуа, власне, поїхав ще вчора батько купувати зерно, але битва, видно, перешкодила йому вернутись. Як гадаєте, там небезпечно?
— О ні, панянко, — запевнив її Бутенко, — пруський король, а тим більше імператор Олександер не є якісь новітні гунни, щоб зрівнювати міста з землею і винищувати спокійних мешканців.
— Ах, дякую вам, добрий молодий офіцире, — скрикнула мель-никівна, — ви мені додаєте надії. І тому будьте гостем...
Бутенко ніколи не давався просити, а крім того, та панна мель-никівна, що не уступала в нічому парижанці, свіжа і щебетлива, мов провісний ранок, відчинила шафу і добула звідти прерізні запаси, які зовсім не вказували на те, що підпаризьким мірошникам жилось кепсько. Бутенко забув умить про війну, про полк і наступ на Париж.
1 Інвазія — вторгнення.
2 Куртуазія (франц.) — чемність, галантність у поведінці.
Він заїдав, аж лящало за вухами, а панянка сиділа на окрайці ослону, зложивши руки під фартухом, і дивилась на молодого гусарина, який зовсім не був поганий, а навпаки, повновидий і чорнявий, нічим не зрадив добродійного полтавського підсоння, яке викохує незрівнянні зразки краси обох полів. Бутенко не був якийсь особливий красунь, але і не був гидкий, у всякому разі його обличчя було приємне, їжак на голові премилий, вусик над повними губами тонкий і чорний, очі карі з іскорками, що нагадують молоду і шумливу, немов провісна повідь, шляхетну кров.
— Мене звуть Фер'нанда, — сказала мірошниківна, вислухавши зозульку, що виковувала години, — а вас, молодий пане?
— Никифор, — соромливо чомусь сказав Бутенко.
— Никифор — це гарно. А скажіть, як вам подобається ваше вояцьке ремесло?
— Не дуже, — просто сказав Бутенко, — я волію спокійне життя. Я маю хутір, сад, дім, в мене є коло чого ходити.
— В вашому краю? — замислено спитала Фернанда.
— Ну а де ж? — увічливо посміхнувся Бутенко, заїдаючи шинку й попиваючи вино, від чого його щоки і ніс почав міцно вилискувати.
— То ви багатий, а крім того, — додала Фернанда, повертаючи до війни, — це неприємно забивати людей. Ви не можете змінити свого життя?
— Коли б це можна було, — зітхнув охтирець, згадавши рідний дімок, левади й ставки батьківські, що їх справді покинув у миргородському повіті.
— Змінити можна завжди все, коли хочеться, — енергійно заявила мірошниківна, — війна нам також не служить. Старший брат загинув уже чотири роки в Еспанії, тепер взяли найменшого, що не мав п'ятнадцяти років, і його ранили під Монтеро. Тепер батько старий, сам нездужає працювати.
— То вам би здався наречений, — посміхнувся Бутенко. Фернанда соромливо спустила очі.
— Чому би й ні?
І щоб вийти якось із прикрого становища, вона запросила Бу-тенка подивитись на вітряк. Із горішнього вікна, мовляв, видно цілу околицю.
Бутенко смашно попоївши і попивши, радий був би десь прикор-нути й задати трохи храпака, але дівчині тяжко було відмовити. Постукуючи шаблею, що докучала при боці, подзвонюючи острогами, наш герой за Фернандою подався нагору. Сходи були вузесенькі та, стрімкі як нещастя, вели просто до неба, і треба було підтримувати за стан гостинну господиню, що Бутенко зробив із приємністю. А за таке добродійство належиться вдячність: годі було заплатити чимось іншим, як цілунком, який Фернанда і дала бравому нашому гусаринові. За ним пішов другий, і третій, і четвертий, і невідомо, кілько їх там було. Одним словом, хоч подорож нагору була досить довга, не можна було назвати її неприємною. Бу-тенкові і не снилися ніколи такі гожі мірошниківни.
Вітер не дармував, крутив крила, вони ліниво рипіли, вдолині дерлися кури, сонце світило на подвір'я, грало на узді Бутенкового коня, миші-шалапути бігали по соломі, ставали на задні лапи й ви-чверювали псотні міни, зозулька раз у раз виходила зі свого будиночка і кувала, а що там діялось далі нагорі, мені просто тяжко розповідати зовсім не тому, що підозрівав би я хороброго гусарина нашого в якихось негідних учинках, а просто тому, що оповідь про такі речі навіть найбільш дискретно підглядені, звичайно зайва, бо кожному відома. Думаю, що і ти, читачу, знайшовшись із прегар-ненькою мірошниківною на самоті, а маючи так, як пан Бутенко, не цілих двадцять років, потрапив би виповнити ці хвилини так, щоб і тобі, і твоїй допитливій товаришці не нудилось.
Також невідомо, як довго перебував охтирський гусарин на горищі вітряка під Ґарж, коли Фернанда, боса з соломою в чепці, підбігши до вікна, залементувала. Вони досі і не дивились на околицю. Бутенко прибіг на її лемент: з вікна видно було, як до млина, по рівній польовій дорозі скакало гальопом кількадесять вершників. Далеко за ними виднілись кольони війська, що пересувалось. Бутенко збілів: це були французькі вершники.
— Фернандо, — скрикнув він, — я пропав! Біс хотів, видно, щоб я забрів сюди, за лінію французьких пікетів. Або, що невиклю-чено, наші, проломані, відступили, і я опинився в цій пастці. Коня, ще час вирватись...
Але Фернанда вчіпилась у молодого старшину з міццю зубів бульдога. Вона запевнила його, що втікати нема найменшого глузду через те, що вітряк стоїть мов на долоні, і кожний рух біля нього видно за кілька гонів, а крім цього, вояки женуть як чорти. "Не бійся нічого, — моргнула вона, — я француженка, я їм так легко не дамся". Вона збігла по сходах, щоб відв'язати коня або хоч скинути сідло з нього, поки не над'їдуть. Бутенко, розглянувшись довкруги, шугнув у сховище, утворене кільканадцятьма мішками з мукою, зложеними тут на поді1.
Все було зроблено саме в час. Як тільки Фернанда вийшла зі стайні, під вітряком уже було шумно від мужви, що злазила з коней, брязкотіла шаблями, покрикувала і жартувала. Високий, хмурий офіцир у розшитому золотом мундирі зійшов з коня і попростував до світлиці, за ним подався ввесь почот запилених, заболочених старшин, що загукали вмить за вином, хлібом і їжею. Один, видно квартирмайстер, підозвав Фернанду, що зробила перед ним реверанс.