— Так що ж, пане вітрячаний Казаново, — з усміхом сказав Мортіє, — я повинен би вас розстріляти і не лиш як шпигуна, а просто тому, що нам ніколи тягатися із бранцями, тим більше, що ваші козаки, як нам відомо, з засади не беруть наших у полон, а вбивають. Але ця панянка вставляється за вами й ручить за вас, не хочу її кривдити. "Ви поїдете до кватири як воєнний полонений, але з тим, що, давши мені слово, по війні оженитесь із цією панянкою. Так чи ні?
— Так, маршале, — промимрив Бутенко, тупо вдивляючись у землю.
— О мій Никифоре, — скрикнула Фернанда і повисла в нього на шиї.
Кімната знов наповнилась реготом. Але маршал спохмурнів і все стихло. Небавом Бутенка посадили на коня, і два кірасієри мали ескортувати його до Сен-Дені, штабової кватири. Він похнюплено сидів у сідлі, без шаблі й без пістолів, вихуділий і посоловілий.
Сальва — залп. 82
У свому червоному мундирі, присипаному ще досі мукою, нагадував якогось общипаного півня. Фернанда відводила його далеко за частокіл і говорила:
— Никифоре, як тільки скінчиться війна, маєш ставитися тут. Батько все буде знати і вже поділимось до того часу. Йому нехай залишається млин, а ми збудуємо там за винницями новий дімок. Я не знаю, що там ти маєш вдома, та якось воно буде...
При дороговказі, де дорога звертає в рівнину Сен-Дені, вона стала навшпиньки й, незважаючи на вояків, що сиділи над шляхом або проїздили з гарматами й на ящах* зложила на Бутенковому підборідді діловитий поцілунок. Вітряк ліниво поскрипував, ледве рушав крилом. Копита задудоніли.
*Ящ — кузов воза
***
Фернанда довго чекала свого нареченого. Не дочекалась його в час по підписанні першого паризького миру, хоч батькові її, що їздив до головної кватири, сказали, що всі полонені випущені на волю. Три місяці перед поворотом імператора з Ельби вона сповила хлопчика, бо хлопці тепер були більш потрібні, ніж коли. Не прийшов ніхто до неї і тоді, коли після Ватерлоо знов вивезено імператора і, як казали знайомі, росіяни знов бівакували на Елісейських Полях. Старий вітряк крутився, і Фернанда марно виходила до дороговказу виглядати свого нареченого, враз із хлопчиком, що почав уже й підбігати. Врешті, тому що батько ставав усе більш немічний, а без чоловіка вітряк зле вертівся, гарна Фернанда вийшла заміж за одного доброго сусідського хлопця.
А про пана Бутенка ми знаємо тільки те, що коли скінчились всі війни і походи, коли трохи стихло в тій старій Европі, з мундиром поручника він пішов на пенсію і проживав довгі та тихі роки на хуторі свому по дорозі з Лохвиці до Лубень. Грав він добре у віста, говорив як слід по-французьки, уживав французьких перфум, обережно вів господарство, курив тільки турецький тютюн, носив коронки біля синього сурдута, що добре облягав його стрункий стан, любив колишні кампанії й походи, проте не любив згадувати про обставини, в яких попав у полон. Обличчя його тоді з рожевого ставало бурякове, він добував із кишені сурдута велику кратовану1 хустину, сякав у неї носа довго й голосно, і це нагадувало звук військової сурми. А безпосередньо після цього починав говорити про зайців.
*1 Кратований — картатий.