Гірше повелося моєму товаришу Мецьові Р., якого під час перепочинку у великих маневрах уподобав собі сам майор і наказав продемонструвати навички за командою "Газова тривога!", а потім заволав: "Гази!". Метек зблід, але під пильним оком усіх офіцерів таки мусив відкрити бляшанку, у якій замість протигаза були яблука й цукерки. Протигаз він сховав у сінник, так само, як і я свою лопатку. Цей учинок загрожував жахливими наслідками аж до низької оцінки з ВП, але все якось минулося.
Самі маневри я запам'ятав як велику метушню та стрілянину холостими, причім нас зривали о четвертій ранку. Я зауважив, що липневий світ у такій порі невимовно прекрасний і заповівся собі, що "на цивілю" теж мушу його колись так рано скуштувати. Але згодом до того так чомусь і не дійшло. Ми страшенно начовгалися, і ніколи не знали, де знаходиться "ворог", тож про всяк випадок лупили навсебіч. Потім згубили командний пункт, потім випадково надибали гуцулку, яка довго довкола нас крутилася, аж раптом скочила командиру на плечі й висмикнула в нього карабін. Це, як виявилося, був один із капралів, який підступно перебрався і в такий спосіб продемонстрував нам воєнні хитрощі. Здається, ми перемогли, хоча я у цьому не зовсім певен. Нас іще кілька разів зривали з сінників нічні тривоги, причім якщо в когось були неправильно зашнуровані чоботи, цілий відділок відправляли назад під ковдри. Якоїсь ночі нам довелося зо чотири рази в рекордному темпі одягатися й роздягатися. Але найкраще я засвоїв те, що у війську щось безперервно чиститься: якщо не зброя, то чоботи, якщо не чоботи, то підлога (хоча підлоги в наметах не було й чищення мало чисто символічний характер).
Тоді я під час вихідних уперше зблизька зіштовхнувся зі страшенними злиднями, у яких жили гуцули. За п'ять грошів або за окрайчик хліба можна було купити повну, із вершечком, ринку малин чи суниць, і вони ще вихвалялися такою оборудкою. Делятин знаходився віддалік од таких осередків туризму, як Татарів чи Яремча.
Кілька днів ми працювали в воді, на будові мосту, який знесла розбурхана річка. Я тоді засмаг, як негр. Урешті настав кінець тій іграшковій воячні, відбулися всі ритуали — із підкиданням угору поручників і підофіцерів. Тим, кого недолюблювали, хто попив нашої крівці, замість відкритих долонь підставляли стиснуті кулаки. Пам'ятаю, що за одним із поручників, "свинським блондином", який червонів на сонці так, наче його за мить мав шляк трафити, ми гналися через увесь табір. Він вигукував якісь розпачливі команди, але повага до чинів луснула, дисципліна враз розсипалася й поручника ніщо не врятувало — він злетів у повітря.
Карабін дивно мене виструнчив і я навіть схуд. В останній день була вечірня ватра з великими співами, учта з газованим лимонадом і пампухами-клюсками, а наступного дня нас завантажили до вагонів. Дорогою до Львова до мене підсів один із викладачів, підхорунжий, якому я був нечувано симпатичний і який мене цим неабияк спантеличував. Ба, сердечність, виказана цим офіцером абсолютно невідомо за що, геть мене отуманила. І коли виявилося, що підхорунжому подобаються мої чоботи (я мав дві пари), я негайно з ними розпрощався. Тільки-от не знав одразу, як їх подарувати, щоб не образити настільки вищого рангом вояка. На щастя, він полегшив мені справу і, тримаючи чоботи за халяви, негайно вшився. А потяг уже в'їжджав на перон під величезний купол Головного двірця, де чекали стужені родичі.
Епілог
Коли я був малим, ніхто не вмирав. Я чув про такі випадки, як про випадки падіння метеоритів. Кожен знає, що вони падають, це буває, але який стосунок це має до нас? Коли я писав ці слова, мені між двома сльотавими закопанськими днями наснився батько. Не такий імлистий, невиразний, невизначеного віку, яким я можу собі його уявити, а живий, у конкретну мить. Я бачив його сірі, ще не змучені очі за окулярами, його короткі вуса, підрізані над губою, маленьку борідку, руки з короткими нігтями — вишурувані руки лікаря, із золотою обручкою, що потоншала від носіння. Я бачив його фалдисту камізельку, сурдут, дещо обтяжений зліва вагою ларингоскопічного дзеркала. А вглибині помешкання — шпалери, старий високий п'єц із білими, помережаними дрібненькою сіточкою тріщин кахлями та безліч інших деталей, які я, прокинувшись, не міг навіть назвати. Усе це є в мені — недосяжний тлум спогадів, окремих хвилин, годин, днів, тижнів, років. І ніхто, крім сну, над яким я не маю влади, не має туди доступу. Десь там є засніжений Стрийський парк і батько, який прогулюється алейкою між чорних дерев — страшенно перемерзлий, із запханими в кишені плаща руками. А я, вперше ставши на лижі, ледь пересуваюся, уявляючи себе володарем неосяжного простору. Там є стук копит, зненацька приглушений на дерев'яній бруківці Маршалковської попід університетом Яна Казимира. Є протяжний тужливий скрегіт, яким ударяв у вікно нашого класу трамвай, огинаючи стадіон гімназії у натужному видряпуванні на Високий Замок. Там є поруччя усіх сходів, якими я з'їжджав, найдовші в класі картаті бріджі колеги Лози, зелені локомобілі зі Східних Торгів і всі мої каштани. А ще — мідний казан для води з кухонного п'єца, жолуді зі стелі у спальні, барахолка із залізяччям, серед якого я шукав скарби, і навіть моє перше ліжко — біле, затягнуте збоку шнурованою сіткою. І той корабель-загадка, що не знати як заплив через вузьку шийку до пляшки, і та перша легальна папіроса марки "Ніл" із червоним полотняним мундштуком, яку я викурив одразу після випуску, у червні 1939 року.
Які все ж таки лавини звалилися на цей світ. Яким дивом вони не стерли його дощенту, не вигубили його останніх слідів? Для кого ж вони власне тривають, від кого їх так ревно стереже недоброзичлива пам'ять? І лише поночі, лише в забутті сну, лише єдиному йому, незрячому, розкриває вона навстіж свої скарбниці. Наяву ж вона, скупа й непокірна, наділяє лише уривчастими туманними оповідками, над розшифруванням яких доводиться морочитися усупереч її впертому мовчанню, заповнюючи зяючі лакуни здогадом. Я мушу відкидати зненацька видобуту з неї, наче нишком вихоплену, деталь — якусь кольорову ляпку, абрис чиїхось уст, якусь тінь, якийсь незбагненний звук — попри неясне підсвідоме передчуття, що ця деталь пов'язана з чимось важливим, що саме цим шляхом колись пройшла доля. Але вона є тільки пусткою, глухою, як невидима стіна, з нею нічого не можна зробити. Роздуми — як підкопи, як штольні, що обвалюються. Що за скупердяйство, що за байдужість пам'яті, яка все знає і все може, але мовчить. Затята, погордлива, замкнута в собі, вона не залежить від часу, вона нехтує його плином. От якби вона й справді була пустирищем, серед якого де-не-де громадяться тьмяні образи. Та ж ні, це ж бо не так, і докази цього — у снах. Але вона ніколи не впускає мене туди, куди я прагну, і тоді, коли мені на цьому залежить, ніколи. Це наглухо замкнений механізм, суверенний у своєму облудному та непохибному завданні усталити, зберегти незмінно й назавше. Але ж це не так, адже все пропаде разом зі мною, о запекла стражнице, скнаро, погрузла в тиранії, у непокорі, у знущальній норовистості, така тривка й крихка водночас, чула, а проте байдужа, як вугілля, у якому закарбувався листок! Як її зрозуміти? Як знайти із нею спільну мову? Нейронові розгалуження, синапси, петлі МакКаллока? Ні, я не витлумачую її у такий велемудрий, у такий сміховинно вчений спосіб, — це намарно, нехай уже все залишається, як є. Ми з нею наче пара коней, які тягнуть пліч-о-пліч один віз. Гайда, моя незнана, моя нерозлучна товаришко, мій вороже, мій друже.