У другому класі ліцею ми вже ходили на полігон, де стріляли не з "лебелів", а зі справжніх карабінів. Там панувала фронтова атмосфера. До тих стрільб нас готували страшенно довго. Карабінів Мавзера, які були на озброєнні в армії, нам забороняли торкатися майже до останньої миті. А по одному-єдиному бойовому набою видавали вже на бетонних позиціях. І то з такою бухгалтерською обачністю, немов карабін був зброєю гігантського значення і мав вогневу міць, якій ніщо не може протистояти. Наче він був унікальною і претензійною військовою технікою, якою могла похвалитися не кожна армія світу. Ні, я не хочу сказати, що нам щось таке втовкмачували — просто все це довге священнодійство справляло таке враження.
Але, правду кажучи, цьому сприяла сама атмосфера полігону: оті бетонні позиції, потужні "копняки", якими частували карабіни, варто було погано притиснути кольбу до плеча. Жалюгідний спортивний карабін КБ калібру 0,22, з якого ми часом стріляли в гімназії, навіть не надавався до порівняння! Навіть "репетір" Юлька Д. перестав мені імпонувати.
Цікаво, що цілі, для яких був призначений карабін, по суті до нас (принаймні до мене, але, певно, й до інших) не доходили. Хоча мішенями на полігоні були вже не безневинні спортивні "олімпійки" з чорним колом посередині, а досить виразні блідо-зелені людські силуети з касками на голові й білими плямами облич. Утім, це все одно була цілком умовна ціль. Ішлося про те, щоби влучити, а не про те, щоб убити — про вбивство мова не заходила.
Не йшлося про це навіть під час занять із рукопашного бою багнетами, яких я не любив. Зброю зображали довжелезні тички, грубо витесані в формі карабінів, із гострими кінцями, обмотаними паклею й обв'язані шматтям, які стирчали, мов твердуваті ганчір'яні п'ястуки. Вихідна позиція була дуже незграбна — на широко розставлених, дуже низько зігнутих у колінах ногах. Ми билися між собою, розділившись на пари, а часом і з сержантом — великим майстром з фехтування на багнетах. Або штрикали величезних ганчір'яних ляльок, дещо схожих на збільшені кравецькі манекени. Сержант показував нам, куди та як треба колоти. Ми негайно втягували його в дуже анекдотичні розмови про розмаїті види багнетів: польський, плаский, чотиригранний. Увігнавши багнет у ціль, слід було його належним чином прокрутити — аби в простромленому ворогові перемішалися тельбухи.
Наприкінці, але вже виключно теоретично, сержант продемонстрував нам, що можна виробляти звичайною саперною лопаткою. Мовляв, яке це прекрасне знаряддя, коли загатити ним людині в кут між шиєю і ключицею. Коли пощастить, можна навіть відтяти ціле плече з передплічям. Але, боронь Боже, цілити в голову, бо ж на ній зазвичай каска, від якої лопатка відскочить. Попри те, нас учили відбивати багнетну атаку власне такою лопаткою, кидати гранати, себто їх макети. А потім ми знову й знову довгими сльотавими годинами вичищали незграбні "лебелі".
Якось ми вирушили з ними до міста за надзвичайних і взагалі виняткових обставин. Це було після смерти маршалка Пілсудського, проти вечора. Не знаю, чому саме в такій порі. Ми довго марширували й увесь час за командою "струнко", так, що рука мліла від важкенного "лебеля", притягнутого до ременя. Ми зробили велике коло містом, до Марійської площі, де неподалік од невидимого в темряві пам'ятника Міцкевичу височів невеликий самотній постамент із кам'яним погруддям, перевитим чорною стрічкою. На постамент звідкись ізгори падало світло самотнього рефлектора. А ми йшли, щосили вдаряючи ногами в бруківку, під жалобний понурий гуркіт барабанів, який наче огорнув усе місто. Був тридцять п'ятий рік.
За три роки військової підготовки нам жодного разу не повідомили про існування чогось такого, як танки. Вони просто не бралися до уваги. Переважно ми вивчали всілякі гази та назви частин зброї, і статути, і правила розведення варти, і тактику на місцевості, і чимало інших речей. Того року заняття забрали нам біля ста годин, а в останніх класах — триста. Тепер я бачу, що нас, здається, готували до прусько-французької війни 1870 року. Ми являли собою навіть не уламок армії, адже не зараховувалися до неї, ми були тільки подобою такого уламку. На скільки ж тисяч і десятків тисяч треба помножити наші анахронічні, нікому не потрібні вишколи, аби ті морочливі підготовки, ті натуги, ті, скеровані в ніщо наполегливі зусилля людей у мундирах принесли плоди. Поразка заслонила все — але я не можу без якогось жалісного заніміння важити ту змарновану працю.
Останні перед випуском літні вакації я провів у таборі військової підготовки в Делятині. Там було все, як в армії на маневрах. Ми мешкали в наметах по вісімнадцять чоловік над високим урвистим берегом Пруту. Усе було як водиться: рання побудка, муштра, польові навчання, обід із казанка, тактичні заняття й вечірня перекличка. Я вперше опинився повністю поза сферою родини — адже мною не опікувався ніхто, крім командира відділку й підофіцерів. Нам одразу дали зрозуміти, що трактують нас як дорослих військових осіб. Капітан одразу застеріг від контактів із місцевим населенням жіночою статі — серед гуцулів панувала епідемія сифілісу.
Я ознайомився тоді з багатьма речами, зокрема з функціонуванням механізму влади. Коли надійшло моє чергування, я подався вранці до шеф-сержанта, аби одержати порцію мармеладу для мого намету. Сержант одкраяв собі чималенький пласт малинової субстанції, а решту віддав мені. Ось тоді-то, на зворотній дорозі, я й усвідомив свої права і власноруч відлупав і собі вагому додаткову порцію.
Наприкінці вишколів відбулися великі маневри, на які прибув спостерігач аж із Варшави — якийсь майор. Він видався нам недосяжно високим чином. Аби позбутися саперної лопатки, яка під час бігу била в задок, я скористався з того, що тільки кожен другий із нас одержав таку лопатку, і за порадою зичливого відділкового сховав її до сінника. Вона, звісно, відразу пропала й потім довелося за неї платити. Але я принаймні не мусив морочитися з окопуванням. Я зарадив собі і з моїм "лебелем". За підказкою внутрішнього цивільного духу, раз і назавжди вичистивши до сріблистого полиску нутрощі люфи, я заткав дуло маленьким секретним корком, аби при безконечних стрибках і падіннях туди не потрапляв пісок. Так-от, під час чищення зброї я пуцував її тільки зверху, а на огляді нишком витягав корок.