Але ми все одно мусили повертатися додому. З площі Смольки йшли вулицею Подлевського[Подлевського — нині — вул. Гребінки], загалом нецікавою, а потім маленькими вуличками Шопена й Монюшки, де сильний запах кави з поблизької фабрики сповіщав, що от-от стане видно нашу кам'яницю. Залізна брама була стара й масивна, далі — кам'яні сходи. Задніми сходами, отими кухонними, ходити не належало. Вони були спіральні, тож дуже круті, і видавали глухе бляшане відлуння. Щось мене туди тягнуло, однак на подвір'ї, через яке треба було спершу пройти, водилися щури. Якось один із них з'явився аж у нашій кухні. Але тоді я вже мав років десять, а то й одинадцять. Щур був страшний — коли я пішов на нього з кочергою, він скочив мені на груди. Я втік і не знаю, як склалася його подальша доля.
Ми займали шість покоїв, одначе власного я не мав. При кухні був прохідний покій із лазничкою за дверима, пофарбованими в тон стіни, старою канапою й теж старим бридким креденсом, у якому мама тримала припаси. Далі коридор, а в ньому — двері до їдальні, батькового кабінету та спальні батьків. Окремі двері вели до особливої зони — почекальні для пацієнтів і батькової ординаторської. Я мешкав начебто всюди й начебто ніде. Спершу спав із батьками, потім на тапчані в їдальні. Я намагався оселитися в якомусь місці на постійно, але чомусь із цього нічого не виходило. Коли було тепло, я окуповував маленький кам'яний балкон у батьковому кабінеті. Звідти атакував довколишні кам'яниці, бо їхні комини, хлюпаючи димом, перетворювалися на військові кораблі. Не менш охоче я бував там Робінзоном або й самим собою на безлюдному острові. Мої зацікавлення, мов той в'юн, від самого початку крутилися довкола гастрономічних вражень, тому провідною справою було накопичування провізії. А саме, лущеної кукурудзи в маленьких паперових трубочках або навіть бобів, а коли був сезон, то й черешень, які ще й виконували роль стратегічної сировини — кісточками можна було незлецьки стріляти з короткоствольної чи звичайної зброї, стиснувши її у пальцях. Часом я цупив кавові карамельки-"гоп'єси", часом конфісковував зі столу рештки обіднього десерту. Я обкладався тарілочками, мішечками, пакетиками й починав важке й повне небезпеки життя самітника. Грішник, навіть злочинець, я мав над чим замислитися. Адже я навчився вламуватися до середньої шухляди креденса в їдальні, де мама ховала пляцки й торти. Я виймав верхню шухляду й ножем обрізав круги солодкого тіста, сподіваючись, що ніхто не помітить їхнього зменшення. Потім збирав і з'їдав крихти, а ніж — знаряддя злочину — старанно облизував, аби знищити сліди. Іноді понура пристрасть до зацукрованих фруктів, якими прикрашали кондитерські вироби, боролася в мені зі здоровим глуздом і я неодноразово облуплював глазуровану поверхню. Я обдирав її від зеленого очерету, який солодко скрипів на зубах, від помаранчевих шкоринок і цукатів, роблячи лисини, не помітити які було неможливо. А потім із відчуттям безнадії та зі стоїчним відчаєм очікував наслідків свого фатального вчинку.
Сусідами моїх балконних сієст були два олеандри у великих дерев'яних кадках. Один квітнув біло, а другий рожево. Я співіснував із ними на засадах нейтралітету, від їхньої байдужости мені було ні холодно, ні тепло. Усередині помешкання було трохи рослин-деґенератів, отих далеких змізернілих родичів південної флори — якась пальма, що весь час іржаво вмирала, але все не могла сконати остаточно. А ще філодендрон із бляшаним листям і маленька сосонка, чи то пак ялинка — не знаю — яка щороку випускала блідо-зелені пахучі пучки молодої глиці.
У спальні було дві речі, із якими пов'язані мої найперші фантазії — стеля та велика залізна скриня. На скрині я спав, коли був іще зовсім малий, і часто вдивлявся у стелю, де гіпсова ліпнина зображала дубове листя й виразно опуклі жолуді між ним. Мої перед сонні марення якось переснувалися із тими жолудями, і я багато про них думав, чи пак їх споглядання посідало чимало місця в моїй психічній екзистенції. Я дуже хотів їх позривати, але не насправжки — начебто вже тоді розумів, що інтенсивність марень важливіша за їхнє втілення. Зрештою, щось із тої інфантильної містики перенеслося на справжні, звичайні жолуді. Здирання з них шапочок видавалося мені впродовж років винятковим актом, який відкривав щось особливе, щось на кшталт важливого переходу. Я морочуся, намагаючись збагнути, чим це було для мене насправді — і, здається, даремно.
У покої, де я спав, так, здається, у ньому, вмерли мої дідусь і бабця. Після діда власне й лишилася залізна скриня — предмет дуже важкий, великий, неужитковий. Він слугував домашнім сейфом за часів, коли ще не було зломників-фахівців, а тільки у всіх відношеннях примітивні злодії, котрі наївно послуговувалися, у кращому випадку, якимось патиком чи ковінькою. Залізна скриня була присунута до наглухо замкнених дверей, які відділяли спальню батьків від почекальні для хворих. Вона мала дві розлогі ручки й пласке віко з вирізьбленими листочками й квадратовим клапаном посередині. Варто було хитромудрим чином натиснути на клапан, як він відскакував, виказуючи шпарку для ключа — як я тепер бачу, ця хитромудрість була зворушливо поважна. Утім, тоді ця чорна скриня видавалася мені неабияким шедевром, а вже ключ до неї, завбільшки з моє передпліччя, будив винятковий подив. До миті, коли я подужаю обернути його в замку, я доростав довго й нетерпляче, аж поки, завдяки обіручному захвату й надлюдським зусиллям, мені це нарешті вдалося.
Щоправда, я знав, що в скрині немає справжніх скарбів. Там на дні було лише трохи старих пожовклих газет, паперів і дерев'яне пудло, повне прегарних тисячемаркових банкнотів із часів великої інфляції. Я навіть пробував бавитися цими банкнотами, а також сторублівками, які були ще гарніші за марки — голубенькі, досить веселі, тоді як марки своїм брунатним забарвленням трохи нагадували мені одні шпалери. З цими грішми трапилася якась незбагненна історія, несподівано позбавивши їх усевладдя. Якби мені принаймні не хотіли їх давати, я, може, повірив би, що рештки моці, гарантованої цифрами, печатками, водяними знаками, овальними портретами коронованих і бородатих мужів, залишилися в них і допіру сплять. Але я міг виробляти з ними все, що заманеться, тому вони викликали лише зневагу, яка зазвичай ховається за благоговіння. У цьому випадку благоговіння виявилося пшиком. Тому я розраховував не на ці банкноти, а на те, що могло статися в нетрях чорної скрині, коли вона була довго замкнута. А замкнута вона була майже завжди, з моєї мовчазної згоди, якої, щоправда, ніхто не питав. Так-так, там, у темних нетрях скрині могло щось відбутися. Тому її відмикання було для мене актом чималої ваги. І в буквальному сенсі теж. Віко було страшенно важке. Спершу з трьох боків відкидалися довгі засувки, відтак його належало підняти й підперти рядом спеціальних заставок, інакше — як мене запевняли й у що я охоче вірив — воно могло впасти й відтяти голову. Від такої скрині можна було цього сподіватися. Вона взагалі не була приваблива чи приємна, ані навіть гарна. Радше понура й бридка, тим не менше я довго покладався на її внутрішню могутність. У дні скрині були завбачливо прокручені дірочки, що давало змогу пригвинтити її до підлоги надовше. Вишукана концепція. Але гвинтів, тепер уже зайвих, не було, за якийсь час скриню накрили старим килимком і таким чином вона остаточно потрапила в розряд непотребу, здеґрадувала, з нею перестали рахуватися. Хіба я зрідка показував комусь із ровесників ключа до неї — він міг би бути ключем до міських брам. Згодом і ключ десь загубився.