I
Пам'ятаєте перелік загадкових речей, які лапутяни знайшли в кишенях Ґуллівера? Таких таємничих і фантастичних предметів, як гребінь-гострокіл, велетенський годинник із ритмічним цоканням, та чимало інших дивовиж уже цілковито незрозумілого призначення? Я також був колись лапутянином. Я знайомився з батьком, видряпуючись на нього щоразу, коли він сидів у кріслі з високою спинкою. Він не боронив мені нишпорити по кишенях свого чорного, пропахлого тютюном і шпиталем вбрання. У лівій кишеньці камізельки батько носив металевий циліндр, схожий до набою на великого звіра, що розкручувався, зраджуючи всередині маленьку пірамідку з нікельованих лієчок, насаджених одна на другу. Кожна наступна мала менший діаметр, ніж попередня. Це були отоскопи. У сусідній кишені ховався олівчик, який на час моїх перших досліджень майже повністю списався. Олівчик був у золотій оправі, яка, коли натиснути (але з силою, більшою за мою), клацала й висувала недогризок грифеля. У сурдуті було металеве пуделко, вистелене оксамитом, яке клацало досить грізно. У ньому лежав малесенький гаманчик — не для грошей, бо не містив нічого, крім шматка замші, який сам собою розкладався, варто розстебнути ґудзика. Було там іще маленьке срібне пуделочко з кнопкою на вічку, у якому лежало щось на кшталт срібної пластинки з припасованою зісподу пласкою темно-фіолетовою ґумкою. Але туди не можна було пхати пальців, бо вони відразу ставали чорнильними. А на протилежному боці, у сурдуті — кругле дзеркальце з діркою посередині, тріснуте, на чорній тасьмі з пряжкою. Це дзеркальце охоче збільшувало мою бузю, перетворюючи око на величезний ставок, у якому, наче кругла риба, плавала кара райдужка. За очерет довкола ставка правили грубезні вії. Знов-таки на камізельці висів на золотому ланцюжку плаский годинник, теж золотий, із трьома кришками. Годинник мав цифри, що звалися римськими, і маленьку секундну стрілку. Відкривати кришки на звороті я сам не вмів і це не завжди дозволялося. Там жили маленькі коліщатка з рубіновими очками, які світилися та ходили. Так я знайомився з батьком зблизька. Він носив білі сорочки в тонку чорну смужку, із манжетами, що припиналися ґудзиками, і гарним комірцем, який також припинався, але вже шпильками. Чимало таких, уже зношених, комірців лежало по шухлядах білизнярки. Вони були приємні на дотик завдяки своїй еластичній цупкості й мені завше здавалося, що з них можна зробити щось цікаве й корисне. Але я так і не дошолопав, що це могло б бути. Батькова краватка була м'яка, чорна, нагадувала шарф і зав'язувалася на бант. Його капелюх мав широкі м'які криси й ґумку, яка чудово натягувалася. Ціпків було два, один із них часом десь губився. Це були досить звичайні ціпки. Куди цікавішого мав мій вуйко — зі срібною кінською головою. А якась невимовно стара особа, що ледве рухалася і часом нас відвідувала, послуговувалася ще іншим ціпком — з голівкою зі слонячої кістки. Одначе я ніколи не бачив його зблизька, бо ховався від того гостя. Він страхітливо сопів, а я ж бо не знав, що він не збирається таким чином мене налякати. Це був хтось на кшталт іще одного вуйка чи правуйка, але, на мою думку, він анітрохи не був схожий на вуйка.
Ми мешкали на вулиці Браєрівській[Браєрівська — нині — вул. Богдана Лепкого], під четвертим нумером, на другому поверсі[...на другому поверсі — фактично на третьому — перший поверх у довоєнному Львові називали бельетаж]. Гуляти зазвичай ходили — батько та я — до Єзуїтського садка[Єзуїтський садок — нині — парк. ім. І. Франка] або алеєю Міцкевича[Алея Міцкевича — нині — вул. Листопадового чину] вгору, у напрямку церкви святого Юра. Не знаю, навіщо батько носив ціпка, бо він на нього тоді не спирався. Зимовими полуднями, коли в садку було ще надто багато снігу, ми прогулювалися по Маршалковській[Маршалковська — нині — вул. Університетська], повз Університет Яна Казимира, де, закинувши голову, можна було оглядати великі напівоголені кам'яні постаті в чудернацьких, так само кам'яних капелюхах. Вони виконували свої незрозумілі функції: одна сиділа, друга тримала розкриту книгу, сперши її на голе коліно. Постійне задирання голови було болісним, тож переважно я оглядав батька, який крокував збоку — до висоти колін, ненабагато вище. Якось я помітив, що на батькові не його звичні шнуровані черевики, а якісь геть мені незнайомі — гладкі, без слідів застібки. Зникли також гамаші, з якими він не розлучався. "Звідки в тебе такі черевики?" — спантеличено спитав я, а тоді почув із висоти чужий голос: "Ти диви, який сміливець!". Це взагалі був не батько, а якийсь абсолютно чужий дядько, до якого я не знати як причепився. Батько йшов на кілька кроків позаду. Я напудився. Це було надзвичайно неприємне відчуття, якщо мені вдалося так добре його запам'ятати.
Єзуїтський сад був не надто великий, але я все ж примудрився якось у ньому загубитися. Було це одначе так давно, і я був іще таким малим, що це власне не мій спогад — мені про це лише розповідали. Поміж високими кущами, якщо не помиляюся, ліщини, бо вони мали червоні гілки, в одному місці стояла велика бочка з водою. Здається, через тридцять років я переніс її до оповідання "Сад темряви". Правду кажучи, Єзуїтський сад не становив жодної принади. Інша річ — Стрийський парк. Там було озерце у формі вісімки, а праворуч відкривалася алейка, що вела на край світу. Може, тому, що я ніколи туди не ходив, не знаю. Але здається, я сам це вигадав і навіть досить довго був схильний у це вірити. Стрийський парк мав плутану топографію, а ще багатообіцяюче сусідство виставкового терену Східних Торгів[Східні Торги — вересневий міжнародний ярмарок, який відбувався 1919-1938 років на території Стрийського парку]. Узимку та влітку над ним панувала вежа Бачевського, чотирикутна, зусебіч викладена рядами повних кольорових пляшок. Мене страшенно цікавило, чи там справжній лікер, а чи тільки фарбована вода, але цього ніхто не знав.
До Стрийського парку зазвичай їхали фіакром, а до Єзуїтського садку йшли пішки. А шкода, бо дорога біля Університету була викладена особливою бруківкою, дерев'яною, і кінські копита, вдаряючи в неї, видавали особливий звук — начебто під сподом крилася якась глибочезна прірва. Це не означає, що близькі проходки не справляли мені приємности. При вході в сад сидів чоловік із "колом щастя". Мені кілька разів удалося виграти бляшану папіросницю з жовтуватими стрічечками для притримування папіросів, але частіше щастило лише на двосторонні кишенькові люстерка. Були там і візочки з морозивом, їсти яке було не вільно. А згодом, коли я вже трохи підріс, то часом зустрічав там Анусю. Ця бабуня, ненабагато вища від мене, у дротяних окулярах, із кошиком прецлів[прецлі (львівськ.) — кренделі] була колись моєю першою нянею. Прецлі коштували або п'ять грошів пара — і саме цих я волів, або — грубі — п'ятак за штуку. На десять ґрошів тоді казали "шостак" — це була поважна сума. Додому зі саду ми поверталися або навпростець, або окружною дорогою — через площу Смольки[площа Смольки — нині — площа Григоровича] з кам'яним Смолькою посередині. Окружний шлях обирали з метою купити в крамниці Оренштайна фрукти чи навіть вишневий компот у бляшанці, який був нечастим делікатесом. На вітрині завжди пишалися піраміди рум'яних яблук, помаранчі й банани з овальними наліпками, оздобленими написом "Fyffes". Я запам'ятав це слово, але й досі не знаю, що воно означає. Трохи далі, там де починається вулиця Яґайлонська[Яґайлонська — нині вул. Гнатюка], було кіно "Марисенька"[ кіно "Марисенька" — зараз у приміщенні колишнього кінотеатру міститься духовний театр "Воскресіння"]. Я дуже його не любив, бо ходив туди з мамою, коли вона, здається, не знала, що зі мною робити. Я не розумів того, що відбувається на екрані. Це мене страшенно знуджувало. Нерідко закінчувалося тим, що я нишком поволі зісувався з фотеля й навкарачки досліджував холодну долівку між ногами людей. Однак це також швидко набридало. Тож мусив чекати, поки фільм закінчиться. На полотні панове й панії безгучно розтуляли й закривали роти, лише пригравала музика. Спершу фортеп'янова, а потім, здається, з грамофонних платівок.