Розглядаючи класне суспільство під лупою, можна виявити, що особливо непокоїлися ті учні, які інстинктивно розуміли, що вони є вірогідними кандидатами на посаду штурпака і що, безперечно, обіймуть її, щойно вона звільниться. Саме вони найбільше знущалися з патентованих штурпаків, аби виразно відмежуватися від них купою войовничо відважених їм стусанів і кпинів. Вони відчайдушно намагалися протистояти власному потенційному штурпацтву, зрештою, дуже наївно, бо гідні представники класу взагалі не звертали уваги на парій.
Штурпаком ставали за вироком і загальним присудом, натомість блазнем — завдяки особистим заслугам та активности. Вроджений хист мусив поєднуватися з відповідними амбіціями до цієї посади. Блазнем ставав той, хто вмів розвеселити клас одним недбало зроненим словом, приліпити влучне прізвисько, а насамперед виглуплюватися під час відповіді. Посада була складна, адже вимагала балансування між класом і табором супротивника. Не можна було стати блазнем надовго, бо такі постійні акробатичні трюки вимагали неабиякої вправности.
Якийсь час у нашому класі чимось на кшталт блазня був Мецьо П., який мав важкий гумор і ще важчу руку. Коли його викликали, він зазвичай грав вар'ята так, що це виглядало знущанням із педагога. Особливо був безжальним до молодих учительок, асистенток професорів, які деколи й самі проводили уроки. Мецьо був вульгарний і я його не любив. Він сидів на останній парті й часто прикидався, що недочуває, аби йому повторили запитання. Брехав також знаменито: із безсоромною щирістю зазираючи в очі, докладно перераховував геть неймовірні причини, які перешкодили йому вивчити урок. Чим брехливіші були його виправдання, тим докладніше він їх переповідав. Він викликав сміх, але не з власної персони — такі спроби зупиняв негайним прикликанням своєї свити. До неї входило кілька інших відступників — віслючків, які з погляду педагогіки являли безнадійний випадок. Мецьо був їхнім port-parole [porte-parole (франц.) — речник] навіть їхнім інтелектуалом, хоча й не ватажком, бо ж вони не цікавилися ні гумором, ані тіснішими контактами з класом. Ми відчували в них гостей з іншого, позагімназійного світу, з цілком іншої сфери. Ми для них були дітваками. Такий собі В., наприклад, часом просив, аби хтось із нас спробував його задушити. Ухоплений за горло, він опирався самим лише дерев'яним напруженням м'язистої шиї. Коли в середній гімназії ми зацікавилися проблемами сексу, змагаючись у вербальній порнографії і скатоманії[скатоманія — перверзія, що полягає у хворобливому потягу до лайна], аби заступити досвід теоретичною красномовністю, вони до таких розмов навіть не долучалися. Адже для них це був щоденний хліб, рутина, ледь не фах. З розпачу ми незліченну кількість разів вигукували найбрудніші лайки, однак відчували, як ґрунт чоловічого самоствердження втікає з-під ніг. Цікаво, що я краще, ніж обличчя, пам'ятаю їхні руки й портфелі — руки дорослих чоловіків, важкі й нерухомі, пожовклі від нікотину, з уже затвердлими жиляками на ребрах долоні, зі шрамами не від якихось там ножичків, набутими під час забави. Шрами на їхніх руках не мали нічого спільного з забавою, а портфелі — з витертої до брудної чорноти шкіри, напіврозвалені, з давно обдертими ручками, з дірками на місці скобок, схудлі з боків, бо в них не було нічого, крім сніданку, — зраджували, що власники тривалий час змушували їх до суворої служби. Ці портфелі бували й футбольними ворітьми під час прогулів, і подушками під голову на Кайзервальді, і навіть снарядами. Я гадаю, такий портфель-ветеран не зашкодило б умістити в музейній вітрині, поряд із партою.
Я мав багато приятелів, і навіть досить близьких, але жодного друга, якому можна було б звірятися в найінтимніших справах. Я любив Юзека Ф., у якого почали прокльовуватися вуса вже у молодшій гімназії нового типу. Це був прекрасний математик. Його вбили німці. Імпонував мені й інший однокашник, Зигмунт Е., прозваний Пунцьом. Цікаво, що я пам'ятаю його не з-за парти, не з класу, але зі стадіону. Син убогих батьків, він пробив собі дорогу до гімназії репетиторством. Наука коштувала дорого — плата за півріччя виносила 110 злотих — ціну вбрання чи п'яти пар черевиків, а знайти вільний час для репетиторства було нелегко. Отже, драматична хвиля, коли б'ють штрафний по воротах суперника... Пунцьо був героєм таких хвиль — я наче й зараз його бачу. Спершу він клав м'яча на штрафне поле, за ті одинадцять кроків від воріт, у яких нервово облизував губи воротар — скулений, із широко розплющеними очима. Потім посувався для розгону і в мовчазній, майже похмурій задумі примруженими очима наче мірявся силою із супротивником. Відтак його досі розпружене тіло легко напиналося і він рушав до м'яча. Спершу біг поволі, по-качиному перевалюючись, бо мав кривуваті ноги та ще й спеціально загрібав ними, щоб воротар не здогадався, з якої ноги він ударить. Щоправда, всі ми знали, що він завжди б'є з лівої. Однак Пунцьо щоразу повторював цю гру позірної невпевнености і, що найдивніше, з гарним результатом. На останніх метрах набирав швидкости так, що тільки ноги миготіли, тоді розлягався глухий звук удару і м'яч гонорово летів у самісінький кут воріт. Під наш тріумфальний вереск Пунцьо повагом обертався і показував ґречно усміхнене обличчя — невинне, оте з-за парти, з класу, трохи солодкаво-лагідне та геть нецікаве.
Я мав двох довголітніх сусідів по парті. Одним із них був Юлек X., син поліцая, хлопака досить високий, блондин із кирпатим носом і непевністю в очах. Якось я припустився з ним поважної оборудки, наслідки якої ще довго тягнулися до фіналу. Юлек обміняв однострільний пістолетик калібру 6 міліметрів за мій старезний бравнінґ-дев'ятку, який мені набрид. Я, звісно, запалився жагою негайно випробувати цю зброю, тож кожна хвилина була на вагу золота. Щойно повернувшись додому, зарядив пістолет так званим "горошком". Він чомусь не дуже хотів лізти в патронник, але таки зайшов. Я прочинив вікно в покої при кухні, прицілився у двері кльозету вкінці ґанку й вистрілив. Гуркіт був несподівано сильний, я би сказав, навіть жахливий. Заки я встиг вибігти на ґанок, аби глянути, куди влучила куля, до покою ввірвалася моя мама, а за нею батько, якого постріл вигнав із ординаторської, бо прибіг він у білому халаті і з ларинґоскопічним дзеркалом на чолі. Пістолет, який іще димів, був негайно в мене конфіскований і помандрував до замкнутої на чотири оберти шухляди бюра як дуже небезпечна зброя. Значно пізніше, оглянувши його, я виявив, що й справді мав трохи щастя, бо патронник був виготовлений із надто тонкого металу, а гільзу, що з нього стирчала, роздуло пороховими газами. На щастя, тягуча мідь витримала і все це не полетіло мені в очі. Кульку я шукав довго й даремно, бо люфа не мала насічки — здається, Юлек мав більше зиску з цієї оборудки. Не знаю, чи це в нього була родинна пристрасть, але ми досить багато розмовляли про зброю. Юлек навіть брав участь у полюванні, здається, на кабана, де хтось із товаришів паскудно поранив його в стегно, і то тільки тому, що цілився на висоту кабана, який примарився йому за кущами. Юлек довго ходив із паличкою, що було помітним вивищенням. Було це, зрештою, пізніше, у ліцеї. Тоді й Юлек Д. уже мав прекрасний багатострільний фловер-репетір, а я так і не здобувся на щось більше, ніж повітряний пістолет. Я дуже болісно це сприймав. Якби моя воля, я, певно, ходив би по гімназії з ніг до голови обвішаний револьверами. А так міг лише приписувати собі різні мисливські подвиги — зрештою, неохоче, бо відчував, що вигадка у тій справі надто вже відчутно поступається правді.