Високий Замок був для кожного з нас тим, чим для християнина є небо. Ми ходили туди завжди, коли через несподівану відсутність професора відміняли якийсь урок. Такі оказії були однією з наймиліших несподіванок, якими нас зрідка обдаровувала доля. Це місце було не для прогульників, як надто небезпечне — адже на алейках, між лавками й деревами можна було зустріти когось із наставників. "Дезертирам" частіше служили ями Кайзервальду та околиці за Пісковою горою. Там вони безпечно западали в хащі і донесхочу смалили "Сілезькі особливі" чи "Юнаки"["Юнаки" — марка найдешевших тогочасних цигарок]. Натоміть на Високий Замок приходили відкрито, галасливо, у солодкій аурі легального байдикування, сп'янілі від надлишку знічев'я отриманої свободи. Хоча гімназію відділяли від цього чарівливого місця всього дві зупинки, туди ніколи не їхали трамваєм — він був надто дорогим засобом пересування. Зазвичай ішли вгору вулицею Театинською[Театинська — нині — вул. Кривоноса], а за кількадесять кроків від місця, де закінчувалися трамвайні рейки, схил уривався й поставала велична панорама міста, праворуч облямована вершиною Піскової гори, а ліворуч — парковими гущавинами, за якими ховався Пагорб Люблінської унії. Далеко внизу чорніло плетиво колій залізничного вокзалу Підзамче з маленькими локомотивчиками, а на другому плані, аж до зеленого виднокола, дихав блакитною імлою повітряний простір.
На Високому Замку були рештки фортечного муру, які я ледь пам'ятаю. Мусило збігти тридцять років, аби я замислився над цим і довідався, що Високим Замком колись називалася прекрасна будівля, бо в межах міста існував іще й Низький Замок. Але тоді руїни та інші поважні пам'ятки століть анітрохи мене не обходили. Що ми там зазвичай робили? Стільки всього, що аж нічого. Кілька разів на рік ми з батьком підіймалися на Пагорб унії чи на Піскову гору, але під час "вікон" посеред навчального дня — ніколи. Тоді нам вистачало самої несподівано виниклої можливости. Упродовж восьми гімназійних років я був на Високому Замку незліченну кількість разів, але, крім низьких живоплотів, за якими синіла панорама міста, і затінку великих каштанів нічого звідти не пам'ятаю. Бо насправді це було не місце, а винятковий стан, який за інтенсивністю можна порівняти тільки зі станом у перший день канікул — іще не розпочатим, іще не торканим, напередодні якого серце завмирає в солодкому ошелешенні, бо все ще попереду. Але водночас з'являється схильність до гайнування часу, простягнутого, мов океан, на цілий липень і серпень. Натомість Високий Замок відкривався нам лише на одну годину і варт було насолодитися кожною її миттю, випити її до решти, сумлінно заповнити лінощами, ревним неробством. Ми тонули в цій годині під хмарним небом, віддавалися її плину, мов теплій річці. Це не був той побожний скромний християнський рай, але радше нірвана — жодних спокус, бажань, абсолютне блаженство. Навіть наші горлянки, надсаджені під час волання на перервах, знати, огортав отой нецьогосвітній повів, бо хоч ми трохи й верещали, але тільки за звичкою, а не з переконання.
Ми ходили туди через узгір'я за Пісковою горою і під час уроків природознавства. Але це було зовсім інше, зокрема для мене, бо я перебував у конфлікті з рослинами. Наш учитель природознавства Носкевич не міг начудуватися, коли я при класифікуванні з довідником Ростафінського в руках перетворював трави й будяки на рододендрони. Покритонасінні, голонасінні — самі ці назви, сам не знаю чому, викликали в мене відразу. Припертий до стіни, я пробелькотів би, що рослини мене дратують. Вони начебто якісь там наші родичі, але завжди й усім задоволені, чи ще гірше — їм на все без винятку начхати. Із мишами, з левами, з мурашками нас споріднює маса клопотів: ми боїмося, жадаємо, знемагаємо, а рослинна байдужість до долі видається мені зрадою спільної справи. Невже я мав такі специфічні погляди на дванадцятому році життя? Напевно, ні, однак цю неприязнь (яка, по правді, не мала нічого спільного з примусовим споживанням шпинату) я мав до тих наших зелених побратимів споконвіку.
Допіру повертаючись із подібної сієсти до гімназії, ми помічали, наскільки малий наш шкільний стадіон — майдан, витятий у схилі Валів та ідеально витоптаний. Стадіон був обгороджений лише невисокими кам'яними тумбами, з'єднаними грубими залізними штабами. Жодна, звісно, не перешкода, але цього кордону не вільно було порушувати. Тож нам доводилося використовувати цей замкнутий простір, не оминаючи ні сантиметра. З боку вільного світу приходив продавець тістечок і разом із ними постачав нам солодкість азарту. Двоє з нас платили йому по п'ять грошів, а він, значуще побрязкавши мідяками в кишені бруднуватого фартуха, витягав жменю монет і лічив: "пара — не пара". Той, хто відгадував, негайно з'їдав десятиґрошеве тістечко. Мені ж заборонялося їх їсти. Адже можна було отруїтися — так стверджував батько. Я йому не заперечував, хоча всі моя колеги якось лишалися при доброму здоров'ї. Під самим муром гімназії збігала зі схилу кількаметрова забетонована ринва. Ми стирали на ній підбори й підошви: без упину, себто від дзвінка до дзвінка, ковзалися, видряпувалися вгору, з'їжджали й знову видряпувалися. Поза тим, ми порозхитували всі штаби, намертво зацементовані в бетонні тумби, пообдирали (ледь не сказав — пообгризали) кору з усіх дерев довкола стадіону, коли бавилися в колективного абата Фаріа з повісті Дюма. Якби можна було сконцентрувати енергію всіх гімназистів світу, напевно, вдалося 6 перевернути землю й висушити океани, але спершу треба було б це якнайсуворіше заборонити.
Я накидав тут щось на кшталт есеїв під назвою "Гімназія як субкультура" та "Гімназія як стихія". Але вона була ще дечим іншим, а саме — суспільством. Безперечно. Як і кожне суспільство, ми мали легальне право обирати на демократичних засадах орган самоврядування зі старостою на чолі, зі скарбницею, скарбником (яким якийсь час був я) і черговими на уроках. Існувала й інша форма законности, уже автономна, яка поставала та існувала сама по собі. В ієрархії цієї форми були дві чітко визначені посади — штурпака і класного блазня. Штурпак призначався за вироком класу — неофіційним, але безапеляційним. Ідеальним кандидатом був хтось товстий, незграбний, кого можна було легко й несмертельно цькувати — тільки так, аби він не забував, ким є. Якщо кандидат мирився з такою номінацією, то міг собі жити зовсім пристойно. У кожному класі зазвичай був тільки один штурпак, наче більше їх число виставляло клас у непривабливому світлі. У нашому класі впродовж довгих років цю посаду обіймали одразу двоє, однак виняток лише підтверджував правило — адже йшлося про близнюків, братів Ф., які були нібито одною особою у двох ходячих тілах. Отже, вони були єдиним штурпаком, тільки подвійним. Такий наш присуд провокував цікавий родинний розбрат, адже підбурював їх одне проти одного. Не раз після довгого братерського перешіптування в кутку близнюки починали битися, як можуть битися тільки штурпаки: наосліп молотити кулаками, видирати волосся й слізливо гарчати. Коли брати хворіли, per procura[per procura (лат.) — за дорученням] роль штурпака переходила до грубасика З. Він був страшенно уразливий, мав щічки, ідеальні для щипання, і як водночас товстий і недовірливий, чудово надавався до "витискання". Це полягало у тому, що до штурпака, який нічого не підозрює, підсідали з обох боків парти (спеціальної парти для "витискання") і по команді, упираючись ногами в долівку, а руками в кришки, стискали нещасного, аж йому тріщали ребра, а очі лізли рогом. Зрештою, штурпака ніколи не били надто сильно — збиткування з нього не вважалося ознакою доброго смаку.