1. ЧОМУ ЯРЕМКО ГОЛОВАТИЙ СТАВ НАЧАЛЬНИКОМ БЕЗГЛУЗДОВА
Бував я — не жартом кажучи — далеко світами, не одно чудо видав, не одно диво чував, але такого міста, як Безглуздів, та таких славних міщан, такого начальника, як Яремко Головатий, не надибав я ніде. А світ наш великий та широкий і всякими чудами-дивами багатий-пребагатий.
Дивними порядками і чудними звичаями величалося містечко Безглуздів. Кожний чоловік був там дуже-дуже мудрий. Казали, що кожному безглуздівцеві розуму в голову насипано лопатою, що безглуздівці поїли всі розуми всього світу. Зі всіх усюдів заходили до них люди позичити розуму, як у лихваря грошей.
У тому місті, у славнім Безглуздові, умер якось старий начальник. Що ж робити людям у такому клопоті? Треба нового вибрати. Івана не вибрали, бо шкутильгав на одну ногу. Пилипа знов — тому ні, що дивився зизом, і так і Савку, Кіндрата, Дмитра і Федька ні, бо всім їм чогось не доставало. Лиш один не мав жодної хиби: Яремко Головатий, чільна і справді дуже головата людина.
Та чому ж саме його вибрано, а не кого іншого? Бо йому вже в колисці ряба баба Явдоха напророчила, що з його розумом ніхто не зможе змірятися. Старі голомізці та сивовусі говорили:
— Яремко премудра людина; під ним буде лад і порядок. Та так і вибрали його начальником Безглуздова. Послухайте, кілько то розсуду за здорового розуму було в
Головатого вже за молодих літ.
Раз якось вертав він із міста додому. Дивиться — серед дороги лежить здорова груда чистого золота. Тяжко було йому двигати серед спеки і ще до того до горба ту велику груду щирого золота. Сів собі, спочиває, рукавом піт утирає з чола та поглядає на золото. Враз надлетів верхи чоловік і питає його:
Чоловіче, що се таке блищить перед тобою?
— Золото, — каже Яремко.
— Бачу, що тобі тяжко його двигати; заміняй його на мого коня.
— Про мене, — каже Яремко. — Я й так від тягару плечей не чую на собі.
Замінялися і розійшлися. Сидить наш Яремко на коні, як козак і біжить чвалом, як той половик* у діл. Зашпорталася конина об каменисько, злетів із сідла Яремко, в ярузі трохи карка не скрутив.
— А щоб того коня лихий ухопив, а не щоб доброму чоловікові на ньому їздити! — крикнув Яремко.
Жене якийсь чоловік дорогою Коровину, та худу-худу, ребра наскрізь світяться.
— Не заміняв би ти того непотрібного коня на корову? — питає чоловік. — Кінь тебе до гробу зажене, а від корови і молоко, і сметана.
— Про мене, — сказав у одвіт чужинцеві Яремко, взяв воловід у руку і передав коня. А той як сів, як понісся! Лиш закурилося за ним!
Іде Яремко дорогою, йде, аж знемігся неборака. "Попробую, чи добра на молоко", — думає він собі й почав доїти. Та в замореної корови молока бігма. Набридло їй доїння, як хвицьне ногою! Яремкові не молоко, а кров носом потекла.
— Бодай тобі се та те! — крикнув Яремко.
Коли дивиться — а проти нього жене циганчук свиню.
— Не замінив би ти своєї свині за мою корову? — питає вже сам Яремко, щоб лиш вражої корови позбутися.
— Чому ні, — каже циганчук.
Обмінялися воловодами й пішли один сюди, другий туди. Жене наш Яремко вперту свиню, аж йому піт горохом по обличчю котиться, й думає собі: "Зажди, зажди, погана! Коби лиш додому, ковбасу з тебе зроблю, на три сажні довгу".
Аж тут іде стежкою жінка і несе гусака під пахвою. Вона, хи-трушка, сиділа під корчем і була свідком попередньої міньби.
— Чоловічку добрий, куди ти женеш порося?
— Додому.
— Слухай! То крадене, як тебе ймуть, буде біда.
— Я не крав. Я із циганом обмінявся.
— Все одно. Біда буде, але я тобі поможу. Заміняйся зі мною за сього гусака, то й позбудешся напасті.
"Гуска свині не рівня. Та що робити, коли крадене", — подумав Головатий і згодився замінити свинку на гусака.
Несе наш Яремко гусака. От уже й село недалеко. Аж тут чує гусак — десь далеко гуси жалібненько ґеґекають. Жаль стало, бідному, витяг шию і тяжко зажурився.
Але Яремкові се і не в голову, йде, втішний, собі дорогою, ще й пісеньку приспівує. Аж тут його в потилицю засвербіло, він підняв руку, гусак випав з-під пахви, злопотів крилами й фурр... понісся до свого гусячого товариства.
Вернув наш Яремко голіруч до села. І коли людям оповів про свою мандрівку і про свою пригоду, то всі пізнали, що не з Грицем справа. Всі його величали, прозивали головачем, бо пізнали, що він ополоник між ложками. Тому-то його постановили начальником славного-преславного містечка Без-глуздова.
Половик — яструб
2. ПЕРША РАДА НАЧАЛЬНИКА ЯРЕМКА ГОЛОВАТОГО
Недалеко Безглуздова пишався колись великий і гордий замок. Там проживали раніш вельможі-лицарі. Гордий замок давно розпався в розвалини. Стояла ще тільки висока вежа, гейби свідок славної бувальщини. Та й ще останки мурів лишилися, а ті мури обороняли замок.
Не знали славутні міщани, не знав і їхній головатий начальник, що почати з тим стародавнім муром, бо не було в нього хісна ні за комарову сльозу. Одні радили, щоби мур розвалити і з каміння поставити нову корчму. Другі знов горлали, щоби каміння продати і за готові гроші збудувати ґуральню, як ось зробили їхні сусіди темносвітки.
Та Яремко Головатий думав не тої. Розум свій мав, під чужу кормигу, чужий ярем своїх в'язів не хилив, ціпка була його воля. Скорше можна було його зломити, ніж зігнути.
Якось у неділю скликав Головатий цілу славутну громаду на раду, пішов із нею до тих високих окопів, став на румовище, сперся на начальницьку палицю та й почав говорити.
— Панове громадо, — роздалося майданом і гуділо сильніше, ніж із порожньої бочки, — погляньте, подивіться на ті стародавні мури! Бачите там буйну траву?
— Бачимо! — гукнула ціла громада.
— Щороку росте вона вище пояса, — продовжував він із повагою, та що нам за хосен із неї? Марно в'яне вона та сохне. Чи ж се не гріх, не шкода?
— Велика шкода, непростимий гріх! — загуділа громада.
— Добре було б, щоб ми тою травою покористувалися, щоб ми її щороку косили і сіно продавали, — радив старший присяжний Клим Кривов'язий.
— Незла рада, — каже другий. — Але, але ж бо... бо... хто ж зможе вилізти на такий високий мур?
— Зіб'ємо драбинку, — каже сміливий Герасим.
— Говоріть здорові! — відізвався на те сердитим уже голосом начальник Головатий. — Кажуть люди, що нога ногу підпирає, але мені годі діждатися від вас підпори-підмоги! Якби не моя голова, то хоч западайся, славний Безглуздове! Мені блисла золота гадка! На нашій толоці від спеки вся трава вигоріла. Подивишся на неї, то лиш зжалься, милий Боже: гола, як долоня. Зробімо із сих окопів громадське пасовисько.