А в залі високі столистояни з тарілочками, з ножами, виделками, з перцем, з сіллю й з гірчицею.
Забігає клієнт, хапає разок ковбасок або бутерброди, шклянку, таку завбільшки, як невеличка макітра, пива, стає біля стояна і навстояк це все "потребляє".
І все це швидко, швидко, швидко. На ходу.
Ціни на всьому показані. Не дуже дорого. Чисто, смачно і з гірчицею.
Гірчиці тут, між іншим, дуже багато їдять. Аж страшно.
Чи то вже воно життя їм таке солодке, чи що, а тільки ж так її мегелять, як у нас хліб.
А от щодо хліба, так тут дуже сутужно. Не дають хліба до страв.
Наш брат тут велике здивування по рестораціях викликає, коли обідати сідає…
І все через той хліб… Ну, звичайно, однимдвома манюсінькими шматочками, що їх тут подають до столу, православна людина, та ще з України, не може задовольнитися аж ніяк.
І ясно:
— Дайте ще brot'yl
А потім:
— Та дайте ще brot'yl
Умегеливши з десяток невеличких франзоликів (тут франзолики печуть манюсінькі,— не більше, як третина нашої п'ятакової булки), земляк чухається, а потім несміливо:
— Чи не можна ще отого, як його, brot'y?
Тоді вже в геробера починає на голові дубіти волосся, в всі столи кидають обідати і дивляться на земляка:
— Людина, мовляв, зараз помирати буде.
Смерті, розуміється, не буває, а трагедія для нас велика.
А як же ж не бути трагедії, коли ми звикли до такої на обід паляниці, що нею можна було б полк німців ув обід нагодувати.
У нас же ж є такі "примірники" (розказував мені один агроном), що "потребляють" в день 7 фун. хліба офіціально. А неофіціально ввечері:
— Федоре Михайловичу! Так що на вечерю хліба не стає. Добавки дайте.
Ой, заїхав.
Мені ж про берлінський день треба. Почнемо зранку, б годин ранку.
Тихо-тихо.
Аж ось починають показуватись велосипеди: рушив на роботу робітник.
Робітники, робітники, робітники…
В своїх "прозодежах", здебільшого синіх, або корицевих, труджені сірі обличчя, у кепках, із сигарами в зубах. Вони з чверть години заповнюють вулиці. Особливо подалі від центру. Промайнули — й нема.
7 годин ранку.
Час собачий. Певніше — час собачого туалету. Наймички й хазяйки виводять на цепках, на шнурках і на шнурочках "друзів людських".
І на вулиці нараз спостерігаєш таку картину: геть, куди дістане око, бачиш підняті над стовпчиками собачі ноги.
І яких же тільки тут собак ви не побачите: од наймініатюрніших до величезних спокійнобайдужих сенбернарів. І левретки, і болонки, і пуделі, і добермани, і сірки, і лайки, і бровки, і ірланці, і англійці, і німці, і грифони, і такси, і вовкивівчарі, і доги, і сенбернари, і японські, і не розбереш, які вони в лихої години. Іноді бачиш такого пса, що скидається не то на індика, не то на вівцю. Кучеряве, з довгою мордою, з коротким хвостом, з ушами до землі. Очі збоку, ноги — передні ззаду, задні спереду. А собака! Факт! Бо перед стовпчиком ногу задирає.
Німці, мабуть, уже дійшли культу собаки. Страсть, як вони люблять собак. Ставляться вони до них з особливою якоюсь любов'ю, я б сказав, навіть з ніжністю. Ніде ви не побачите, щоб хтось ударив собаку, ніде ви не почуєте, щоб собака заскавучав. Собаку дуже рідко побачиш у наморднику. Щоправда, ви ніде не побачите безпритульного собаку. Собака на вулиці ніколи не буває сам, — завжди з хазяїном. Або на цепку, або біля ноги.
Собака в німців — корисна тварина. Вона або сторож, або — помічник у роботі. Силу бачите тут таких картинок: собака везе воза. І не маленького воза, а порядного собі воза, бо брук тут гладенький, і везе вона його легко.
Собаки — провідники інвалідів сліпих. Звичайна картина на вулиці, коли собака в особливих наритничках, з червоним на них хрестом, — веде сліпого або везе у візку безногого.
На демонстрації "Червоного фронту" цілі тисячі були таких інвалідів з собаками.
Картина грізна! Мементо!
Біля крамниць, куди з собаками покупців не впускають, біля дверей особливий "собаков'яз", де прив'язані собаки
дожидають, доки їхні хазяйки (здебільшого, хазяйки) вийдуть із крамниці.
Собака у німців у пошані і має свій утрішній час для туалету.
7—8 годин.
Школярі — до шкіл. Геть заливаються вулиці різнобарвною юрбою німецької "зміни". З галасом і з віеселим сміхом пробігає вона німецькими вулицями.
За ними — хазяйки на базар. З кошиками, з торбинками, з валізками. Біжать по фляйш (мясо), фіш (рибу), бутер (масло), брот (хліб), мільх (молоко), гемюзе (городина). Найбільше по оте саме "гемюзе".
"Травоядний" народ — німці. Отої городини по крамницях, по базарах, по возах на рогах вулиць — цілі гори. Є така, що в нас її доволі, а є така, що зроду такої не бачив. Цибуля якась така зелена, завтовшки як навильник, а завдовжки як через Харківську вулицю… Є якась така не то ріпа, не то кавун, з чим його їдять, яке воно на смак — хіба його взнаєш. Незручно підійти до перекупки. Мовляв:
— Тьотю, а дайте я покуштую!
Коли вже торкнулись хазяйок, згадаю про "хазяйські" крамниці: м'ясні, рибні.
М'ясо подається в крамницях звичайно, особливого нічого. Тут Берлін не дорівнявся до Москви. Московські різники уміють показати м'ясо в крамницях. Так подасть тушу, що хочеться вп'ястись в неї зубами. В Берліні так не вміють.
Інтересніші крамниці з рибою. Рибу тут подають живою" в акваріумах і бачиш, як там плавають лини, величезні щуки, довжелезні якісь в'юни… І раки там живі плавають. Хазяїн сачком рибку підхоплює — на вагу і "бітте шен".
Пройшли хазяйки. Хай ідуть.
Далі посунули прикажчики по крамницях. Багато велосипедів.
Далі рушили службовці по конторах і по бюрах. Сила велосипедів.
Далі — хазяї по бюрах, вищий урядовець по канцеляріях. Авто шумлять. Сила потім авто стоїть на середині вулиці перед державними й приватними установами, на хазяїв своїх чекають.
Тихо на вулищ.
9 годин.
Година санітарна. Миють — чистять вулиці. Виїздить якась лиха година, на локомотив подібна, а ззаду в неї якась така величезна щітка. Ні, не щітка, якийсь такий великий гумовий барабан. "Лиха година" поливає, а барабан миє. Аж рипить та миє..
I вулиця після того чиста. І блищить.
II година.
Пішли мадами по крамницях. З собачками. На автах і пішки.
Коли я збирався їхати за кордон, мене маленька одна дівчинка спитала: