— То що ж, іграшка, чи що?
— Ну да! А ото гумові миски!
— А ото гумові черевики?
— То для купання так само!
— Треба. буде купить!
— Ну, пішли!
— Пішлипішли!
— Що то, живий манекен, чи що?
— Ну, да! То новий фасон убрання. То спеціальні є такі баришні, що ото одягаються, стають у вікнах і рекламують убрання!
— А нічого, собі манекен! Треба буде купить!
— Ну, побігли!
— Іду-іду!
— А ось! Перли штучні! Про це ж мені жінка й казала!
— Ага-ага! Оце ж вони й є! Оце ж ті самі!
— Та дивись які!
— Тут є ще кращі!
— Ні, дивіться, он гадюка! З чого вона зроблена?
— То, мабуть, теракотова!
— Треба буде зайти сюди! А он, бачите, намисто?
— Ого!
— Треба буде купить!
— Ходім!
— Ходім!
— Дивіться, які електричні лампочки!
— Сині, рожеві, червоні! Та скільки їх!
— А оті лампочки, що мигтять, як горять!
— Ну?
— Їй-богу! А он ліхтарі які!
— А ото бачите устаткування на цілу електричну станцію!
— Оо! Треба буде купить!
— Ну, ходімте, а то вже дванадцята година!
— Пішли!
— Агаагаага! В оцю мені крамницю обов'язково зайти треба! Бачите, оте пальто, з отією підкладкою!
— Так і мені ж треба! Та от же ж воно те, що я давно вже шукаю!
— Ні, тут давайте краще роздивимось! Оно за сто двадцять марок!
— Нічого! А он краще, оте, що сто п'ятдесят марок!
— Отакий би мені костюм для роботи!
— Та тут і черевики!
— Це ж спорткрамниця!
— Ааа! Спорт! Шкода, що я в футбол не граю, а то купив би оті буци! Ох, і буци, видно, добрі!
— Ну, не затримуймося, бо вже пів на першу!
— Ходім!
— Ось вони, ті пера автоматичні! Та дивіться, нова якась конструкція! Таких іще не бачив!
— Оті зелені? То — американські!
— А мені їх, знаєте, чимало треба! І Микола прохав, і Федір, і Сидір, і Іван, і Віктор, і ще, і ще, і ще, і ще… Я вже забув, скільки їх мені треба. Щось штук дев'яносто, чи що. Може, як гуртовому покупцеві, знижку зроблять? Як гадаєте?
— Треба буде спитать!
— І блокноти тут є! І олівці! Треба буде запам'ятати цю крамницю! Як вона зветься, треба записати, щоб не забуть.
— Скоріше тільки записуйте, а то треба йти!
— Вже! Біжімо!
— Що то таке, дивіться, коня живого в авто повезли?
— Ага! То, мабуть, на біга. Щоб не стомився дорогою — його й везуть.
— Дивись, — уже коні в автомобілях їздять! От чудасія! І стоїть же, лиха дичина, спокійно. Звик, чи що?
— Ну, йдем! Ідем!
— А то що воно за чуперадло таке в білому стоїть?
— А то кухар з ресторації для реклами стоїть! Он у нього на пузі написано, з якої він ресторації!
— І ото цілий день і стоїть?
— Так і стоїть!
— От! Треба буде купить!
* * *
— О, годинники!
— О, бритви!
— О! О! О! О!
— Ну, ходім, ходім! Ось вже й музей!
— Дивіться, зачинено!
— А котра воно година?
— Пів на четверту!
— Ах, чорт його знає: спізнились! Здається, швидко ж ішли!
— Ну, завтра вже обов'язково: раніше встанемо й побіжимо!
— Так-так! Обов'язково! Завтра.
— Швидше-швидше!
— Зараз-зараз!
— О, дивись — білизна!
— О! О! О! О!
— Котра година?
— Чверть на четверту!
А німецька культура — солідна культура. Німецькі музеї — всесвітні музеї!
Не побувати в берлінських музеях — це ж злочинство! — Ну, завтра вже обов'язково!
БЕРЛІН УВЕЧЕРІ
Чим одрізняється вечір од дня?
Ну, хоч у Харкові, чи що?
Тим, що вдень видко, а вночі темно.
Тим, що Харківський комунгосп увечері не світить, а вдень читає в газетах:
— Та коли ж на робітничих околицях світло буде? У Берліні цим ви вечора від дня не відрізните. Тут — однаково.
І вдень, і вночі видно. Хіба тільки, що вночі видніше, як удень! Удень всетаки бувають хмари, чи що, а вночі ніяка хмара Берліна захмарити не може!
"Турчанка" 1 в Берліні справно працює. Я вже розпитувався тут у знайомих.
— Де ви, питаю, для Берліна таку "турчанку" знайшли, що вона весь час світить?
— Е, — кажуть, — ізнайшли!
— Так, може б, ви й мені адресу сказали, — я б поїхав додому та розказав би Харківському комунгоспові, хай би, може, й він собі такі купив.
Не дали адреси. Кажуть, що без "турчанки" в Харкові сумно буде жити. І нічого буде "Вечернему радио" писать.
* * *
Хороша "турчанка" в Берліні. Ну, як би вам, щоб зрозуміліше? Ну, — "видно, хоч голки збирай". Далі ви вже самі додасте: "Вийди, коханая…" і т. д., й т. д…
Електрика горить, так уже горить!
Та якими тільки, якими кольорами вона не горить!
І синіми, і фіалковими, і білими, і жовтими, і червоними!
Та всіма, одне слово.
І все це відбивається в асфальті.
І дивишся вздовж улиці — так вся вулиця ніби якийсь різнобарвний сніп із проміння!
А авто, автобуси, мотоцикли — прожекторами її оперізують.
Ідеш у якомусь огняному хаосі!
Найбільше, щодо світляного крику, надсаджується реклама!
Чого тільки та реклама не доходить у своїх витівках, щоб звернути на себе увагу, щоб її помітили.
То тобі якийсь будинок горить увесь синім. Момент — він уже червоний! Далі — він зелений.
І все це мигтить, "сміється, перегулюється". Там — горить чобіт! Там — ковбаса! Там — авто!
Ось бачиш — загорілась на даху величезна пляшка! За нею — бокал…
З пляшки в бокал ллється електричне вино! З бокалу вискакує електрична піна. Це — реклама шампанського! Раптом усе гасне! А потім знову… І так цілу нічі
Єсть улиці, що, буквально, якесь пожарище!
Да, влітає в копієчку торговельним фірмам реклама.
* * *
Вулиці ввечері повнісінькі. Кафе — аж через вінця.
Але не шаландатимемося по вулицях, не сидітимемо в кафе, бо ми вже там були, та й нас абсолютно не цікавить оте жіноцтво, що "продається з публічного торгу".
Ходім у кіно!
Кіно — "на ять".
Ну, ясно, що величезні зали (є, правда, і кіно — маленькі, наче курник. Тут короткометражні картини демонструються), ну, ясно, що шикарні фойє, симфонічні оркестри і т. д.
Потрапили якраз на "інтересний" фільм з радянського життя, американського виробу.
Я не знаю, чи не йшло воно в нас (у нас все може бути), у всякім разі десь у себе я бачив фото з цього фільму.
Знаєте, бурлаки на Волзі баржу тягнуть, отаман такий обідрано-кучерявий з обличчям Аполлоновим. Князь, князівна. Початок революції. Отаман робиться повстанським командиром (ну, ясно ж — більшовицьким), розгром маєтка, зустріч отамана з князівною.
Ви ж уже догадались, що роман, що любов, що отаман врятовує князівну і т. д.