— Товаришу голово! Іване Степановичу! Як з кіньми? Як з коровами? Як із свиньми?
— А отой приховав!
— А отой затаїв!
— А на мене багато!
— А на того мало!
* * *
— Де голова сільради?
— Я!
— Яв справі хлібозаготівель!
— Дуже радий!
— Квартиру! А як з харчами? А як з… А як з…?
* * *
— Товаришу голово!
— Я!
— Яв справі колективізації!
— Дуже радий!
— Квартиру! А як…?
— Товаришу голово!
— Я!
— Яв справі м'ясозаготівлі!
— Дуже радий!
— Квартиру! А як…?
* * *
Їхали ми, мабуть, чи не в найдальший "населений пункт" сільраді.
Їхали через села, через селища, через хутори. Голова сільради розповідав:
— Оце тут бідняки.
— А отут середняки.
— А ото куркулі.
— В отого під підлогою одкопали півтораста пудів пшениці!
— А ото лютий ворог жизе!
— А оцей хороший хлопець! Наш!
Ми проїхали штук із п'ять "населених пунктів".
І хоч про який би двір ви поспитали в голови сільради — він вам скаже, чий той двір, хто хазяїн, скільки в нього землі, скільки в нього худоби, яка в нього родина, скільки він сплатив податку, скільки здав зерна, якого здав зерна, чи є в нього насіння на сівбу, і т. д., і т. ін.
Працює голова в цій сільраді шостий місяць… Під його "головуванням" шістнадцять "населених пунктів".
Як по-вашому, скільки разів йому за ці шість місяців довелося побувати біля кожного двору, побалакати з кожним хазяїном, щоб про всіх знати, що, як і до чого?
А от він знає…
* * *
Пізно ввечері прийшов голова додому.
— Оце підвечеряю та ще до сільради подамся, бо на завтра треба відомості там поскладати…
Подивився на нас, на письменників, і всміхнувся.
— Чого ви? — питаємо.
— Аж чудно якось! Ви аж із самого центру, із столиці — і не начальство! А чудно, їйбогу! А то ж, ну повірите, хоч хто б сюди приїхав — усі начальство! Фокусник якийсь до сельбуду приб'ється, і той "начальство"!
— Про культуру, — мовляв, — не дбаєте… Та я й у Посередрабис, а й у Цекарабис!
І думаєш:
"Хоч ти й у Посередрабис, хоч ти й у Збокурабис! Дай ти мені спокій хоч на хвилину…"
— А як живеться?
— Тридцять шість карбованців на місяць, як льоду!
— Н-да!
Великої, навіть величезної ваги набрала тепер сільрада на селі.
Великої ваги набрав і голова сільради, і велику, навіть величезну роботу він виконує…
А велика робота вимагає й великої на себе уваги…
А людина, що провадить ту велику роботу, вимагає й до себе великої уваги…
І не тільки запитаннями телефоном, чи поштою, чи телеграфом:
— Що зроблено? Чому не зроблено? А й такими приблизно запитаннями:
— Як, товаришу, живеться? Чи сьогодні обідали? Чи чоботи цілі?
Такі запитання не заважатимуть великій роботі, а навіть — навпаки.
БАБА САСОЇХА
Барвінківському районові колись бог подарував був одно село. З того часу і зветься те село Богодарівкою. Править воно тепер за сільський центр, а вся, що під ним територія, зветься Богодарівською сільрадою.
Це недалечко від Барвінкового — кілометрів, може, з десяток.
Богодарівська сільрада, незважаючи на свою таку "революційну" назву, — хороша сільрада. Вона й революційна, вона й податки сплатила, вона й хлібозаготівлі виконала, вона й насіння на весняну сівбу як слід зібрала, вона й кооперацію збудувала, у неї й школа пристойна, вона й з богами не панькається.
Та непогана сільрада — й квит!
І от є в тій Богодарівській сільраді село Ялканка.
І село невеличке, і від сільради недалечко, і живуть в тім селі бідняки з середняками, а от, не при хаті згадуючи, виявилося, що хтось узяв та й ізглазив село Ялканку.
Усі села в Богодарівській сільраді йдуть у колективи, ті скорше, ті повільніше. Одні з захопленням, другі — з чуханням…
А Ялканка — ну, ніяк!
— Не треба нам колективу, не треба нам созу, не треба нам комуни!
Їм і те, й друге, й третє.
— Та доки ж ви будете на своїх отих шматтях плужками землю дряпати?
— Та жили ж колись!
— Та як же ж ви жили?
— Та жили ж!
— Та не жили ж, а ниділи! То на пана горбилися, а тепер на оті смужки та на межі, а злидні ж по хатах навприсядки жарять!
Ніщо не бере! Та ще краще.
І Богодарівка, і всі інші ближчі з Богодарівкою села, всі вони сказали богові:
— Будь здоров, боже! Царствуй там, де ти царствуєш, а на землі будемо ми! І без тебе будемо, і без церков! Церкви нам здадуться на щось підходящіше: чи на сельбуд, чи на школу.
А Ялканка — що ж би ви гадали? Та ніяк!
— Не можемо без бога, не можемо без церкви, не можемо без батюшки, не можемо і без матушки…
Кому ж ми, мовляв, паляниці носитимемо, кому пшеницю одсипатимємо, як не буде в нас та ні батюшки, та ні матушки?..
І бігає Ялканка з двора в двір, збирає підписи, щоб хоч невеличкого собі бога, з церквою, з попом, з дяком, з паламарем залишити.
Зурочили Ялканку. Але хто?
Хто махнув чорним рукавом на бідняцькосередняцьке село Ялканку?
Хто його чорною кішкою наполохав? Знаєте хто? Баба Сасоїха!
Коли були ми в селі Богодарівці, летіла сорока. Я й запитав:
— Сорокобілобоко! А хто зглазив село Ялканку? А сорока мені потихеньку:
— Кррр! Баба Сасоїха.
І розповіла мені сорокабілобока такої чудасії, що й досі мене аж на кольки бере.
Живе собі в селі Ялканці баба Сасоїха.
Дуже богові вгодна і дуже преподобна ялканська баба Сасоїха.
Коли інші села збираються, щоб обговорити та порадитись, як до нового життя, до колективного, стежку протоптати, баба Сасоїха війне спідницею — і вся Ялканка біжить до церкви за бабою Сасоїхою.
Як тільки села візьмуться, щоб з церков щось корисне для людей зробити, — біжать од баби Сасоїхи з підписним листом по селу Ялкакці.
— Підписуйтесь, православні! Та не можемо;х ми без церкви, та не можемо ж ми без батюшечки з матушечкою!
І йде Ялканка за бабою Сасоїхою!
У інших селах за проводирів уважають Леніна, Маркса, Енгельса, Петровського, Чубаря, а в селі Ялханці — "вождь" баба Сасоїха.
Отака Ялканка! Отаке село є в Богодарівській сільраді, Барвінківського району на Ізюмщині.
А скільки ж їх, бабів Сасоїх, у нас на Україні на Радянській! Це ж вони:
— Та не йдіть у ту камунію! Та ж знаєте, людоньки добрі що? Та забиратимуть у вас діточок ваших манісіньких — і в кінські ясла. Як тільки вилупиться немовляточко, так і в ясла! І буде ж воно, голісіньке, в січці та в полові перекидатися!