Вишневі усмішки сільські

Вишня Остап

Пам'яті матері моєї,

бо їй першій усміхнувся я

ПОДОРОЖНІ ВРАЖЕННЯ

Традиційно почнемо. Як і всякий порядний "власний кореспондент".

Різниця тільки та, що всякий "власний" пише свої подорожні враження за два приблизно тижні до від'їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце "капітального ремонту".

Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. Поперше, це для вас не дуже цікаво, а подруге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім "клунка". А клунок — так воно завжди клунок.

А далі вже пішли й "враження"…

Чимале враження на мене справили два грізних запитання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом в руках.

Перше запитання — це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі.

Я галантно відповів, що "пру" я в вагон і що очі в мене поки що на місці.

На все це резолюція молодицина була така:

— Чорти їх тут носять!

Але спасибі "чортам". Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з п'ять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.

Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 20—ЗО за хвилину.

Я, знаючи з медицини, що в моєму розпорядженні для дихання й для пульсу ще є одиниць по 10, особливо не хвилювався…

* * *

Бам! Бам! Бам!.. Сіп!

— Ох! (це я так).

Бо відкинуло мене назад на чийсь поперек і поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у "далі".

Там я й прикипів…

А передня сусідка швиденько гупнула мені на те місце, де мої груди переходять у "далі". Сіла та ще й (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два — умощувалась.

Звідси й "ох!".

"Прощавай, — подумав, — Харків!"

* * *

Пахло потом… Пахло молоком (коров'ячим)… Пахло… Та чим тільки не пахло?!

— Різні на світі запахи бувають! — казав мені колись один хороший чолов'яга, Кіндрат, що свого часу "з горілки" вмер.

І таки правду казав.

Бо справді: "Різні на світі запахи бувають"… Особливо в вагоні й особливо коли відпочивати журналіст їде.

Весняні запахи…

…Сиділа на "грудях моїх", мабуть, середнячка. Бо куркульки я не витримав би, а від незаможниці було б, напевно, легше.

Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння.

А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, голубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах…

А за вікном сріблом у сояшних батогах жайворонило…

А за вікном:

…немає меж… і де кінці, що ставили б сонцям семестри у голубому молоці?

Так то ж за вікном!

А до вікна (аж подумати страшно!) ще попереків з п'ятнадцять і пудів шістдесят живої жіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!..

* * *

Оця моя "смичка з селянством" тривала три прольоти.

Увесь час я згадував чиїсь дуже мудрі слова:

"До селянства слід підходити вміючи, інакше замість "смички" казнащо матимемо".

Праведні слова. Іменно "підходити" й іменно "вміючи".

А я "підліг під селянство", і, треба вам схазати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи.

І замість "смички" получилось саме "ох!".

* * *

Через три прольоти — останній "маїех" и. ирокою основою по моєму череву, останній "гуцик", а за нимл моє, щасливе вже й радісне, останнє "ох"…

З мене встали…

Війнуло спідницями…

Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верхньої полиці на мою печінку.

Щось ухопило мене за голову й з криком: "Дивись! А я думала — глечик!" — кинуло.

Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканих тигром бізонів…

Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися: "Що, мовляв, проїхався?!"

"Чого ви, — думаю, — смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?! Хіба не про вас співається:

Ой поля, ви, поля,

Мати рідна — земля…

Скільки крові і сліз

По вас вітер розніс…

А в мене ще крові не було… Та й сліз не помітив… Так тільки… боліло".

* * *

Мерефа… Єзерська… Бірки…

У вагоні — я та ще дідок один, що весь час пильно на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарешті наважився:

— А як ви гадаєте — без віри жити можна?

Я думав про свою печінку, про англійський ультиматум, про те, чи побільшать на липень ставки.

— Можна! — буркнув. Дідок одсунувся й заспівав:

Возбранний уєводі побідительная.

Безпалівка! Фініш, значить!

А від Безпалівки — ви ж знаєте — й до Пасік уже недалечко. Так як устанете з потяга, так зразу ліворуч понад колією трохи, а потім убік навскоси, по дорозі на Гомільшу.

Гомільшу знаєте?

Ні?

Хіба не знаєте? Це по дорозі на Пасіки! Поміж нивами зеленими дорога простяглась. Ідете, а праворуч — ниви й ліворуч — ниви…

Коли не знаєте дороги, ідіть за підводою, що везе ваші речі.

Так і дійдете.

Ось уже й Пасіки недалечко… От і школа… — Трррр!.. Приїхали…

ОСЬ ВОНО — СЕЛО ОТЕ!

Село і серце — відпочине.

Т. Шевченко

І

Ох і харрашо ж на селі!

Отут тобі вишня під вікном, а поруч осика, а під осикою жито, а за житом гарбузи, а за гарбузами картопля, а за картоплею нужник…

Усе вкупі, все росте, все буяє, все шелестить і все пахне… Ох і харашо ж на селі!

Ви знаєте, що таке село? Не з тез, не з статистичних відомостів повітпродкомісарів, не з донесеннів сільрад і волвиконкомів — не офіціальне село, таке собі село. Село, та й годі! Як у медицині кажуть: perse[6] село. Так оте perse село ви знаєте?

Ох і хароше село!..

Нема тут ні довготи, ні широти, меридіани різні його не торкаються. А так, вийшов собі на горбочок, і все тобі кругло. Отак просто — школа. Після школи — розправа, а отак живе Сторчиха, а навскоси кума Уляна, а посередині майданчик, а на майданчику свині.

Сонце сходить на селі на сході, заходить на заході. Як треба обідати, воно собі підбивається так, що: "Ойойой! А вже сонце височенько!" І уявіть собі, яке оте сонце на селі слухняне: ніколи воно не підіб'ється раніш або пізніше, а тільки тоді, як треба обідати.

Живуть на селі люди, звуть себе українцями. Правду казавши, населення не чисте. Крім 800 чоловіка українців, є ще одна дівчина, що її тут звуть: "Та вона "руська"! Приїхала нещодавно з Саратовської губерні". Національної ворожнечі не помічається: спить з місцевими парубками, спить міцно, певно, й щоночі, й до того спить, що на тім кутку кажуть: "І бодай воно було тобі й сказилося, так ото цілісіньку ніч реготатися…"