Таким чином доїздиться аж до Воронцівського палацу…
Потім говориться тій чалій кобилі:
Трр!
І ви на місці…
Встаєте й ідете оглядати знаменитий палац і знаменитий парк.
Підходите й говорите:
— Нда! Непогано жили, хай їхнім сіятельствам легенько ікнеться! Не було чого їм соціальної революції робити! Можна було перебутися й без революції… І навіть непогано перебутися.
Кругом сама тобі готика…
Столітній палац (почато його будувати 1820 року, скінчено 1837 р.) із сірого каменю "угобздишася" над морем, під віковічним хаосом накиданого якогось стихійною катастрофою каміння.
І весь той палац — і хмурий якийсь величчю своєю, і веселий терасою своєю* маврітанською, копією з тераси Альгамбри, що спускається до моря й оберігається шістьма білими мармуровими левами, шістьма мистецькими дивами дивними, красавцями, і уві сні, і в "бодрствованії".
І дивляться із столітніх стін столітні портрети роботи знаменитих майстрів різних, одлетілих у безвість століть…
Катерина Велика в розквіті своєї еротичнопостільної краси й Катерина Велика з запалим старечим ротом…
І Петро Великий, і Олександр Великий, і Микола І Великий, і шведський король Великий.
І всі вони великі… великі… великі…
І нема серед них маненьких… Тільки в аванзалі дивиться із стіни зпід татарської шапочки старенький дідусь Абдул Хурза, колишній слуга царський, а тепер "слуга революційний", що ходить по цьому палацу цілих 52 роки (з 1872 р. служить у палаці)…
Повісили вже за революції і його портрета поруч Олександра Першого та ще й "благословенного"…
І ходиш по "голубих" вітальнях, по "ситцевих" будуарах, по "дубових" на півтораста чоловіка їдальнях…
Ходиш і думаєш…
Про любов до панів думаєш…
А збоку дивиться на тебе в їдальні "ванна для шампанського".
їлиїли графи й князі, "землі руської радєтелі", і пилипили, а потім ще й купалися у шампанському. А вгорі, з хорів, музика гриміла:
Царствуй на славу нам, Царь православний. Боже, царя храни!
А кругом віковічний парк. І альтанки трояндові, і альтанки виноградові, і копії з "Бахчисарайського водограю", і водограї "Амури" з "Психеями"…
І "палаци" для челяді…
70 чоловіка службовців для двох "гемороідальномоченедержательних" князя й княгині…
І триста чоловіка "рабів божих і князівських" парк прибирають…
Прибирають і копають гроти й становлять пам'ятники для "найулюбленішої собачки нашої"…
І лежить "прах" князівської собаки під могильним каменем, людськими трудженими руками збудований…
І молитовно шепчуть уста:
ТихшеІ Тут царство спокою: Цюця тут графськая спить…
І підносяться очі д'горі.
Упокой, господи, цюціну душу і учини її в раї.
Разом із князем і княгинею. Учини… Учини… Учини…
ГУРЗУФ
Прощай же, море. Не забуду Твоей торжественной краси И долго, долго слишать буду Твой гул в вечерние часи. В леса, в пустыни молчаливн Перенесу, тобою полн, Тнои скальї, твои заливм, И блеск, и тень, и говор поли.
Хароший вірш?
Це — не я. Це Олександр Сергійович Пушкін так писав, будучи в Гурзуфі. Той О. С. Пушкін, що оце 8 червня 1924 р. минуло сто двадцять п'ять років з дня його народження.
Певна річ, що Пушкінові всетаки далеко до теперішніх футуристів чи там імажиністів… Проте чому при нагоді не згадать і про його та ще сидячи в Гурзуфі під знаменитим його (О. С. Пушкіна) платаном чи дивлячись на синє море з його (О. С. Пушкіна) гроту у великій над морем скелі…
Сидячи й думаючи, що б написав, дивлячись на море, імажиніст?
Отаке, мабуть би:
Ад'ю! О море! Ти снимаєш Із берега синие штани… І гальку круглу оголяєш На пузе взбешеной волны.
А футурист (наш) отакого б удрав:
О, кабле — море! Кабле — хвиля! О радіо — морський прибій! Електролампою кобилі Робитимем лошата ми!
Чи воздвигнуть імажиністи з панфутуристами отими своїми віршами собі "пам'ятник нерукотворний", до якого "не зарастет народная тропа", чи не воздвигнуть — невідомо.
О. С. Пушкін — воздвиг.
Виявляється, між іншим, що це не так легко…
Можна сидіти під отим платаном, під яким сидів і Пушкін, ходити тими стежками, що ними й він ходив, дивитися на море, приставивши пальця до лоба, і "пам'ятника нерукотворного" не мати…
Не виходить…
Здається, й обстановка однакова: і море, гори, і хвилі — все є…
А попушкінському не виходить… …Позаростають до нас, грішних, "тропи"… Хіба, може, п'яний коли забреде…
* * *
Гурзуф — курорт і село розляглися в 14 верстах од Ялти на схід.
Старий курорт, з великим пляжем і з розкішним парком. Посеред парку стоїть будинок, де 1820 року жив Пушкін. Перед будинком величезне дерево — платан, де поет любив відпочивати…. Платан нагадує наш кленок. Тільки це не кленок, а платан…
В парку ще є й кипарис Пушкінів…
Над Гурзуфом яйла висока… Під Гурзуфом море широке…
На захід од нього, аж у саме море, нахилився й п'є воду величезний АюДаг…
Аю-Даг — потатарському значить — ВедмідьГора.
1 Невдало, правда, але я ж не імажиніст. Імажиністи, виправте! — Авт.
Це той ведмідь, що його колись аллах послав покарати людей кримських за те, що вони бога забули.
Давно те було — і про те розказують діди.
Тоді Крим цвів не так, як тепер. Тоді не було безкраїх скель та величезного каміння. Скрізь росли виноград, і тютюн, і садові дерева.
І люди всетаки забули бога.
Тоді аллах послав на цю країну великого ведмедя.
Ведмідь приплив морем, звідти, де круглий рік і сніг, і лід, і холод, як узимку на вершині ЧатирДагу.
Ведмідь виплив на берег біля Байдарських воріт і пішов, руйнуючи все на шляху. Від його ступні земля злазила з каменю, як м'ясо з кістки, і оголялися ті кістки, а він трощив їх своєю важкою ступнею, земля стогнала, й цілі селища гинули від уламків земляних кісток, що падали на них.
Так він пройшов аж до Артека й тут зупинивсь, стомлений, припав до моря напитися…
Тут великий аллах змилосердився над правовірними й зупинив ведмедя, обернувши його в гору, і наказав йому пити воду й підживлятися доти, доки бог знову накаже йому йти далі…[15]
Стоїть ведмідь, чекає на аллахів наказ.
А біля його Гурзуф квітне…
А в Гурзуфі червоноармійці лікуються…
А татари аллаха вже забувають.
А ведмідь воду п'є…
Довго йому, бідолашному, пити ще, бо води багато… А аллахового голосу щось не чуть. Охрип аллах.