А коли скінчила, перо полетіло на небо наздоганяти ангела.
Зав'язала Зейнеп папір золотою ниткою, прив'язала до хвоста білої сороки й пустила сороку на волю…
Полетіла птиця. Почали чекати татарки, що буде. Одна одній обіцяли не говорити чоловікам, що зробили, щоб не глузували з них чоловіки.
Але одна не витримала й розказала чоловікові.
Сміявся чоловік. Узнали інші, глузували з бабської глупоти, дратували жінок сорочачим хвостом. А старий мулла почав з того часу плювати на жінок.
Засоромились жінки — побачили, що дурницю зробили; старалися не згадувати про лист.
Але чоловіки не забули й, коли гнівалися на жінок, кричали: "Пиши листа на сорочачім хвості!"
Виросла молодь і так само, за батьками, дратувала жінок. Глузували й онуки і, глузуючи, не помітили, як не стало ні в кого двох жінок.
Може, баранина подорожчала. Може, відповідь на листа від пророка прийшла…[20]
…Може, баранина… Може, пророк… Може. Бо всемогущий є аллах і великий є Магомет, пророк його…
Одна залишилася жінка в чоловіка, і плодить діти, і доїть корови, і носить з високих гір траву, і копає виноградники, і поливає тютюн, і прибирає в хаті, і поглядом полохливої сарни поглядає на чоловіка, коли той, підібгавши під себе довгі ноги, сидить біля східців, і дивиться в синю далечінь, і курить цигарку за цигаркою…
Курить і говорить:
— Раніш карашо бил. Женщина чадру носил… Ніхто не видал… Тепер усякий видал, усякий сматрел… Не карашо тепер… Ранше курорт бил… Гаспада приїзжал… Весело бил… Правадник бил… Гори ездил… Весело бил…
…Раніш "карашо бил"…
Жінка чадрою закутана, з одною дитиною чорною під цицькою, а з другою дитиною чорною за руку, а чоловік "гори ездил", йому "весело бил"…
І мокла чадра від сліз жіночих татарчиних, і дивилися сумні чорні очісливи через чадру на пишнотілу "гаспада", з якою Ті володареві на горах "весело бил"…
І капали з чадри сльози і шкварчали на гарячім камені… І з сліз тих творилися легенди про красуню кизнин з очимасмарагдами, з постаттю кипарисовою, з походкою сарни гірської…
Прекрасні легенди, таємницями південними оповиті.
І зашуміла степами, долинами, горами, захвилювалася Хвалинським морем червона легенда… Вихором буйним промчалась, крилами червоними над Південним берегом Кримським затріпотіла…
А ім'я легенді революція…
І зірвала шалено чадру з сумного обличчя татарчиного… І глянули очі-смарагди на червоний світ, і задихали швидше висмоктані маленькими чорними дітьми груди…
І дивляться очі, і працює мозок… Працює, працює, працює…
І радість у грудях, і швидко, швидко, швидко б'ється татарчине серце…
А очі, розкриті очі, ще полохливо на владику дивляться. Ще гнеться стан під гірським сіном, ще ниє поперек над виноградником, ще мовчать уста перед владикою…
А щось вабить, щось манить, щось кличе, таке прекрасне, таке далеке, таке бажане…
І чітко слух насторожується, й гостро зір проміниться…
Легенди треба… Світлої легенди… Прекрасної легенди… Легенда та освітою зветься! Коли прошумить вона?!
НА ТАТАРСЬКІЙ ВИСТАВІ
— Дада! Дай десить капек! Кулать пашла! Клуп кулать пашла. Очин карашо! Кулай моя будіт?
Це ще зранку маленький, чорнийчорний, Курбедин до мене…
Курбединові сім років. Він:
— Маломало урускі знаїт… Татарські многомного знаїт…
Курбедин, що щодня пук яких-небудь чичекнин[21] мені несе, і завжди:
— Дада! Многомного денег давай! Твацать адну копеки денег даш. Отак — многомного! Нє! Ни твацать адну, а симнацать. Нє, не симнацать, а тиринацать копеки даш! Многомного! Тиринацать! Даш?
— Чого саме тиринадцять?
— Я маломало знаїт урускі… Татарські многомного знаїт! Урускі песню знаїт!
— Ану!
— Папа[22] сеяла муку, Чумчара чумчара! Обіщала старику — Куку!
Отакі маленький, чорнийчорний, Курбедин "урускі песні" знає…
Знайшлитаки ті "песні урускі" маленького семилітнього, чорногочорного, Курбедина аж на південнім березі Таврійського півострова…
Перескочили ті "урускі песні" через степи, через яйлу, через височенні ЧатирДаги й АйПетрі й ускочили в маленьку, чорнучорну, голову Курбединову…
І бігає тепер Курбедин Південним кримським берегом і:
— Обіщає старику Куку!
— А хто такий Ленін, Курбедине?
— Моя маломало урускі знаїт! Моя тольки песні урускі знаїт!
— Ну, на десять копійок! Гуляй!
— Пасибо! Ана[23] моя кулай пашла! Клуп!
* * *
Вечір.
Комсомольський клуб…
Будинок для клубу й було збудовано, але за Врангеля тут, само собою розуміється, була церква. Тепер — знову клуб…
Просторненька зала, чоловіка на 300 люду. Стільці. Лави. Маленька сцена на високому помості. Стіни в клубі уквітчані лавровими вітами.
Позад стільців друга естрада, де стоять прапори всіх місцевих партійних і радянських організацій. На стіні тут уквітчаний лаврами портрет В. Леніна та Карла Лібкнехта. Лозунги.
Ліворуч на стіні портрет якоїсь або графині, або просто власниці дач симеїзьких, "націоналізований", очевидно, за революції й повішений, щоб не було голо на стінах… Далі до сцени картини різного змісту, до трьох собачих голів уключно…
Над сценою вгорі Карл Маркс…
Світло — лампи гасові…
У кутку біля кону піаніно. Біля піаніно притулилась оркестра "найкраща", як казав один тубілець, в окрузі… Скрипка, кларнет, корнет і бубна…
"Репіжать" щось східне… Дують до того, що барабани тріщать.
Сидить "кларнет", заплющив очі і дме, перебираючи клавіші, а поруч, задравши голову, смалить "корнет"…
"Скрипка" схилила до деки голову й мучить з страшною енергією струни. А над усім цим гримить бубна:
Бах! Бах! Бах! Бах! Бах! Бах!
Мелодія тягуча, різка й… голосна… Шум, гам, галас у залі!
Слухачів чимало… Повна зала… Здебільша жіноцтво. Курять (жінки мало не всі тут курять), їдять горіхи, голосно розмовляють.
Поприходили цілими родинами з немовлятами на руках. Наша ана навіть хату замкнула: всі тут!.. Цікавляться, як видко!
Національного убрання не видко. Єдина дівчина була в татарській шапці, оздобленій червінцями.
Аж ось за сумною, тягучою мелодією понеслось щось веселіше…
Виходить Осман (крамар місцевий) і ще з ним один і перед коном одсмалюють татарський танок.
Осман, видимо, рисується перед глядачами… Рука права вгору, "видєлує дрижака", а ноги, ноги — і сюди, і туди, і он куди! Його партнер поважніше… Поважно витанцьовує. А Осман — ходором ходить…