Вірші (в перекладі Миколи Лукаша)

Федеріко Гарсія Лорка

Федеріко Гарсія Лорка
Поезії

Перекладач: Микола Лукаш

ПОЕМА ГЛИБОКОГО СПІВУ
ПРИСПІВКА ДО ТРЬОХ РІЧОК

Гвадалквівір тече-в'ється
між олив та помаранчів,
а дві річки, що в Гранаді,
із снігу в поля гречані.

Ой де ділось,
де поділося кохання?

Гвадалквівір крутить вуса,
гожий красень-чорнобров,
а дві річки, що в Гранаді,-
одна сльози, друга кров.

Ой де ділась,
де поділася любов?

У Севільї є привілля
парусам на погуляння,
у Гранаді тісноводій
веслярують лиш зітхання.

Ой де ділось,
де поділося кохання?

Гвадалквівір — то дзвіниця,
вітер в дзвони бам да бом...
Дарро й Хеніль — малі вишки,
сумно й нудно їм обом.

Ой де ділась,
де поділася любов?

Блудні вогні дальніх криків
жене вода у смеркання.

Ой де ділось,
де поділося кохання?

Неси в море, Андалузіє,
цвіту й овочу улов!

Ой де ділась,
де поділася любов?

ПОЕМА ЦИГАНСЬКОЇ СИГІРІЇ

КРАЄВИД

Поле оливами
густо сивіє —
глянь, то розгорнеться,
то згорнеться віяло.
А над оливами
небо полив'яне,
в небі — холодна
зоряна злива.
Понад рікою темрява
й очерети тремтливі.
Повітря сіре брижиться,
а віти
налиті граєм жалібним
по вінця.
Тривожна зграя
пташок-невільниць
хвостами довгоперими
б'є ніч навідліг.

ГІТАРА

Як заридала
моя гітара,-
розбилась досвітку
криштальна чара.
Ой заридала
моя гітара...
Хочу утішить —
надармо,
хочу утишить —
намарно.
Плаче, як вода,
що рине з яру,

плаче, як вітер,
що жене хмару.
Хочу впинити —
надармо,
вона ридає
за даллю.
Плаче пісок гарячий,
кличе біле латаття,
плаче стріла за ціллю,
вечір кличе світання,
плаче в голім гіллі
пташка остання.
А-ой, гітаро!
У серці п'ять ножів
одним ударом!

КРИК

Од гори
і до гори
еліптичний лине крик.

З оливного гаю
чорна райдуга-дуга
у блакитній ночі.

Ай!

По басолі ходить смик,
розтривожив болем крик
довгі струни вітру.

Ай!

(А в печерах уже люди
засвітили світло).

Ай!

ТИША

Слухай, сину, тишу,
в хвилях захололу,-
по ній ковзаються луни,
по ній котяться долини,
вона ж клонить чоло
до самого долу.

ВИСТУПЕЦЬ СИГІРІЇ

Поміж чорних метеликів
іде дівчина смаглява,
коло неї змійка в'ється
білого туману.

Земля у сяйві —
о земний раю!

Іде вона, закована
в ритму вічного дрижання,
в неї в серці срібло туги,
а в правиці — сталь кинджала.

Земля у сяйві —
о земний раю!

Куди ідеш, сигіріє,
напропале в ритмі рв'янім?
Може, зірве ясен місяць
біль твій з вапна й олеандрів?

Земля у сяйві —
о земний раю!

А ПОТІМ

Дивляться діти
в далеку цятку.

Світичі гаснуть.
Сліпі дівчата
допитуються місяця,
і в небо підіймаються
плачy спіралі.

Дивляться гори
в далеку цятку.

I ВКІНЦІ

Гинуть
часу лабіринти,
стіни рушаться і стелі.

(Залишається
пустеля).

Гине
серце —
бажань система.

(Залишається
пустеля).

Гинуть
мрії про цілунки
й сонячні містерії.

Залишається
пустеля.
Стелеться
пустеля.

ПОЕМА САМОТИ

СУХА ЗЕМЛЯ

Суха земля,
глуха земля,
ночей
безмежна мла.

(Вітер в оливині віє,
вітер у горах гуля).

Стара
земля
каганцем
сумна.

Земля
водойм без дна.

Земля
безокої смерті
і стріл здаля.

(Вітер шляхи замітає,
вітер хитає гілля).

СЕЛО

На лисогір'ї
фігура.
Тиха вода,
столітні оливи-понури.
В закутках, завулках
закутані люди,
а на вишках
крутяться флюгери.
Крутяться, крутяться, крутяться
флюгери.

Ох ви, села заблукані
в нетрях Андалузії-туги!

НІЖ

Ніж
врізається у серце,
мов леміш
у переліг.

Ні.
Не ріж мене.
Ні, ні!

Ніж,
неначе промінь сонця,
все запалить
в нутрині.

Ні.
Не ріж мене.
Ні, ні!

ПЕРЕХРЕСТЯ

Східний вітер,
ліхтар,
і у серці
кинджал.
Майдан
весь дрижав,
наче струнний
жаль,
дрижав,
наче гедзь на сто жал.
Де не гляну
(о жах!) —
скрізь у серці
кинджал.

АЙ!

Зойк лишає у повітрі
тінь сумного кипариса.

(Лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю).

Все на світі заломилось,
залишилась тільки тиша.

(Лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю).

Потьмянілий небосхил
язики багаття лижуть.

(Ой прошу ж вас —
лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю...)

ПРИГОДА

Лежить мертвий на майдані,
стримить кинджал йому у грудях.
I ніхто його не знає.
Як тремтить над ним ліхтар!
Мамо...
Як тремтить над ним ліхтарик
на майдані!
Ні на кого вже не гляне...
У розкриті його очі
б'ється крилами світання.

Да й лежить же мертвий на майдані,
да й стримить кинджал, ой, йому в грудях,
да й ніхто ж його, ой, не знає...

САМОТИНА

В чорнім плащі, в чорній шалі,
думає, що світ маленький,
а серцеві нема краю.

В чорнім плащі, в чорній шалі.

Думає, що в вітру шквалі
десь потонуть і почезнуть
всі зітхання й зойки жалю.

В чорнім плащі, в чорній шалі.

Не закрили балкон на ніч,
і проміння розлилося
на край неба й далі, далі...

Ой гай, гай, гай,
да й у чорнім плащі, в чорній шалі!

ПЕЧЕРА

Тужне ридання
чути з печери.

(Сизе
по чeрвені).

Згадує циган
мандри далекі.

(Вежі високі,
Люди шалені).

Голос одчайний,
очі як терен.

(Чорне
по червені).

В золоті білена
грає печера.

(Біле
по червені).

ЗУСТРІЧ

Ні ти, ні я, на щастя,
не хочем
зустрічаться.
Ти — чого, сама знаєш.
А я — не питайся.
Іди собі своїм шляхом,
а в мене на п'ястях
од гвіздків знать ями-рани,
мов після розп'яття.
Ізмарнів я геть до снасті
од тої напасті.
Іди собі помаленьку,
йди, не оглядайся,
та Пречистій, як і я,
молись до причастя,
бо ні ти, ні я, на щастя,
не хочем
зустрічаться.