РАНІШНЯ ЗОРЯ
Дзвонять дзвони у Кордові
од самого рана,
дзвонять дзвони у Гранаді —
ой дана-дана!
Слухають ті дзвони
молоді дівчата,
що то плачуть, як озветься
самота відчайна.
Слухають ті дзвони
молоді іспанки,
андалузки-підгорянки,
іще й подолянки.
Ніжки в них манюні,
спідниці з лудану,
вони сонцем осявають
вулиці й майдани.
Гей, дзвонять дзвони й у Кордові
й од самого рана,
гей, дзвонять дзвони й у Гранаді —:
дана ж моя, дана!
ПОЕМА ПІСЕНЬ-СТРІЛ
ЛУЧНИКИ
Підходять до Севільї
лучники імлаві.
Гвадалквівір широкий...
Брилі крислаті, сірі,
плащі довгі, дляві.
Шуми, Гвадалквівіре!
Ідуть із краю дальнього,
де горе душу давить.
Гвадалквівір широкий...
Ідуть у лабіринт —
любов, кришталь і камінь.
Шуми, Гвадалквівіре!
НІЧ
Люстра, свічадо,
світич, свіча.
Ото сузір'я
стрільця-співця.
Золоті віконця
мріють-тремтять,
хрести на перехрестях
хочуть світать.
Люстра, свічадо,
світич, свіча.
СЕВІЛЬЯ
Севілья — стрійна вежа
з стрільцями у стрільницях.
У Севільї серце рань,
у Кордові помирай.
Вона підстерігає
тягучі ритми
і їх заплутує
у лабіринти,
немов запалені
винові віти.
У Севільї серце рань!
Під небом лукуватим
в долину чисту й рівну
вистрілює постійну
стрілу своєї річки.
У Кордові помирай!
Мішає в свою чашу,
від обрію сп'яніла,
і горість Дон Жуана,
і солодь Діоніса.
У Севільї серце рань,
навіки серце рань!
ПРОЦЕСІЯ
Провулками проходять
предивні однороги —
з яких казок лужистих,
гаїстих міфологій?
Дивіться —
надходять звіздослови,
Мерліни-чародії,
Спаситель на Голгофі,
Роланд несамовитий,
глузливий Мефістофель.
ВЕЛИКОДНІЙ ХІД
Діво рясношата,
діво Самоти,
буйним тюльпаном
красуй, цвіти!
В човні проміннім,
без вітрил
повінню міста
між співів-стріл
линеш під шемріт
криштальних зір.
Діво яснориза,
линь, линь
рікою вулиці
у моря вир!
ПІСНЯ-СТРІЛА
Христос іде,
весь засмаглий, засмалений,
од лілей Іудеї
до гвоздиків Іспанії.
Дивітъся, він іде!
До Іспанії.
Небо чисте і тьмяне,
поля мов спалені,
вода ізмеженіла
тече без спалахів.
Христос засмалений,
косми приском припали,
вилиці випнуті,
зіньки білі, опалові.
Дивітъся, він гряде!
БАЛКОН
Співає Лола
пісні-стріли.
Тореадори
її обсіли.
Сусід-цирульник
до того ритму
ще й головою
стиха підхитує.
Між руту-м'яту
в ягіддя спіле
пускає Лола
стріли-співи.
То ж тая Лола,
що любить дивиться
на свою вроду
в гожу криницю.
СВІТАНОК
Як той Амур крилатий,
усі співці й стрільці —
сліпці.
В яро-зеленій ночі
од співів-стріл
гарячим цвітом півників
снується слід.
Лілові хмари поре
місяця кіль,
у сагайдаки роси
краплють відтіль.
Ах, як той Амур крилатий,
усі співці й стрільці —
сліпці!
МАЛЮНКИ ПЕТЕНЕРИ
ДЗВОНИ
Приспівка
Дзвонять дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер
несе подзвін,
жовте вітровіння.
Змовкли дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер
жене порох,
ніби срібні вівці.
ДОРОГА
Сто вершників у чорних шатах —
куди, відкіль? —
під небом їдуть низьковітим
вечірніх піль.
Ні в Кордову, ані в Севілью
їм не вступить,
ані в Гранаду, що намарно
про море снить.
А занесуть їх сонні коні
у лабіринт
хрестів, де співу жалібнoго
тремтливий ритм.
Несуть по сім жалів-кинджалів —
куди, відкіль? —
сто вершників, сто андалузців,
сто мар хитких.
ШІСТЬ СТРУН
Озивається гітара —
мрії сльози ронять.
Душ загублених ридання
і стогони
добуваються ій з круглого
горла.
Мов тая павучиха,
зірчасту тче мережу,
аби ловить зітхання,
що плавлють в її чорній
цямрованій криниці.
ТАНОК
У саду Петенери
У саду вечірнім
шість циганок
ведуть коло, серденько,
ведуть танок.
У саду вечірнім
в білих шатах,
коси в паперових
ружах, маках.
У саду вечірнім
темну мряку
зуби-перли креслять
ой яскраво.
Й у саду вечірнім
тіні-мари
сизо підіймаються
аж під хмари.
СМЕРТЬ ПЕТЕНЕРИ
Помирає в білім домі
всьогосвітня баламутка.
А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.
В мерехтінні зір лампадних,
зір блимучих, каламутних,
мріють мідні її стегна
крізь муар струмистий, мурий.
А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.
Тіні гострі, наточені
відкидає обрій хмурий,
з туги рвуться на гітарі
тугі струни.
А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.
ФАЛЬЦЕТОМ
Ой Петенеро-циганко,
Йо-йой, Петенеро!
Не ішли за твоїм гробом
панночки манерні,
що в будень і в свято носять
мантильки біленькі,
що Христові дають коси,
благі та смиренні.
А ішли за твоїм гробом
все люди непевні,
що на в'язах мають серце,
на видноті нерви.
Ішли вони до цвинтаря
та й плакали ревно...
Ой Петенеро-циганко,
Йо-йой, Петенеро!
"ВІЧНАЯ ПАМ'ЯТЬ"
Сто щирих закоханців
навік-віків заснули,
в сухoземлі спочили.
Є в нашій Андалузії
шляхи руді й червоні,
маслини в зелен лузі,
є де хрести поставити,
щоб не забули люди.
Сто щирих закоханців
навік-віків заснули.
ПОДЗВІННЯ
Дзвонять дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер
несе подзвін,
жовте вітровіння,
А смерть іде по дорозі
в цитриновім
в'ялім цвіті.
Іде вона, виграває
на релі на білій
і співає, і співає
все одної співи.
Змовкли дзвони на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер жене порох,
ніби срібні вівці.