Вірші (в перекладі Миколи Лукаша)

Сторінка 2 з 11

Федеріко Гарсія Лорка

РАНІШНЯ ЗОРЯ

Дзвонять дзвони у Кордові
од самого рана,
дзвонять дзвони у Гранаді —
ой дана-дана!
Слухають ті дзвони
молоді дівчата,
що то плачуть, як озветься
самота відчайна.
Слухають ті дзвони
молоді іспанки,
андалузки-підгорянки,
іще й подолянки.
Ніжки в них манюні,
спідниці з лудану,
вони сонцем осявають
вулиці й майдани.
Гей, дзвонять дзвони й у Кордові
й од самого рана,
гей, дзвонять дзвони й у Гранаді —:
дана ж моя, дана!

ПОЕМА ПІСЕНЬ-СТРІЛ

ЛУЧНИКИ

Підходять до Севільї
лучники імлаві.

Гвадалквівір широкий...

Брилі крислаті, сірі,
плащі довгі, дляві.

Шуми, Гвадалквівіре!

Ідуть із краю дальнього,
де горе душу давить.

Гвадалквівір широкий...

Ідуть у лабіринт —
любов, кришталь і камінь.

Шуми, Гвадалквівіре!

НІЧ

Люстра, свічадо,
світич, свіча.

Ото сузір'я
стрільця-співця.

Золоті віконця
мріють-тремтять,
хрести на перехрестях
хочуть світать.

Люстра, свічадо,
світич, свіча.

СЕВІЛЬЯ

Севілья — стрійна вежа
з стрільцями у стрільницях.

У Севільї серце рань,
у Кордові помирай.

Вона підстерігає
тягучі ритми
і їх заплутує
у лабіринти,
немов запалені
винові віти.

У Севільї серце рань!

Під небом лукуватим
в долину чисту й рівну
вистрілює постійну
стрілу своєї річки.

У Кордові помирай!

Мішає в свою чашу,
від обрію сп'яніла,
і горість Дон Жуана,
і солодь Діоніса.

У Севільї серце рань,
навіки серце рань!

ПРОЦЕСІЯ

Провулками проходять
предивні однороги —
з яких казок лужистих,
гаїстих міфологій?
Дивіться —
надходять звіздослови,
Мерліни-чародії,
Спаситель на Голгофі,
Роланд несамовитий,
глузливий Мефістофель.

ВЕЛИКОДНІЙ ХІД

Діво рясношата,
діво Самоти,
буйним тюльпаном
красуй, цвіти!
В човні проміннім,
без вітрил
повінню міста
між співів-стріл
линеш під шемріт
криштальних зір.
Діво яснориза,
линь, линь
рікою вулиці
у моря вир!

ПІСНЯ-СТРІЛА

Христос іде,
весь засмаглий, засмалений,
од лілей Іудеї
до гвоздиків Іспанії.

Дивітъся, він іде!

До Іспанії.
Небо чисте і тьмяне,
поля мов спалені,
вода ізмеженіла
тече без спалахів.
Христос засмалений,
косми приском припали,
вилиці випнуті,
зіньки білі, опалові.

Дивітъся, він гряде!

БАЛКОН

Співає Лола
пісні-стріли.
Тореадори
її обсіли.
Сусід-цирульник
до того ритму
ще й головою
стиха підхитує.
Між руту-м'яту
в ягіддя спіле
пускає Лола
стріли-співи.
То ж тая Лола,
що любить дивиться
на свою вроду
в гожу криницю.

СВІТАНОК

Як той Амур крилатий,
усі співці й стрільці —
сліпці.

В яро-зеленій ночі
од співів-стріл
гарячим цвітом півників
снується слід.

Лілові хмари поре
місяця кіль,
у сагайдаки роси
краплють відтіль.

Ах, як той Амур крилатий,
усі співці й стрільці —
сліпці!

МАЛЮНКИ ПЕТЕНЕРИ

ДЗВОНИ

Приспівка

Дзвонять дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.

Жовтий вітер
несе подзвін,
жовте вітровіння.

Змовкли дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.

Жовтий вітер
жене порох,
ніби срібні вівці.

ДОРОГА

Сто вершників у чорних шатах —
куди, відкіль? —
під небом їдуть низьковітим
вечірніх піль.
Ні в Кордову, ані в Севілью
їм не вступить,
ані в Гранаду, що намарно
про море снить.
А занесуть їх сонні коні
у лабіринт
хрестів, де співу жалібнoго
тремтливий ритм.
Несуть по сім жалів-кинджалів —
куди, відкіль? —
сто вершників, сто андалузців,
сто мар хитких.

ШІСТЬ СТРУН

Озивається гітара —
мрії сльози ронять.
Душ загублених ридання
і стогони
добуваються ій з круглого
горла.
Мов тая павучиха,
зірчасту тче мережу,
аби ловить зітхання,
що плавлють в її чорній
цямрованій криниці.

ТАНОК

У саду Петенери

У саду вечірнім
шість циганок
ведуть коло, серденько,
ведуть танок.

У саду вечірнім
в білих шатах,
коси в паперових
ружах, маках.

У саду вечірнім
темну мряку
зуби-перли креслять
ой яскраво.

Й у саду вечірнім
тіні-мари
сизо підіймаються
аж під хмари.

СМЕРТЬ ПЕТЕНЕРИ

Помирає в білім домі
всьогосвітня баламутка.

А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.

В мерехтінні зір лампадних,
зір блимучих, каламутних,
мріють мідні її стегна
крізь муар струмистий, мурий.

А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.

Тіні гострі, наточені
відкидає обрій хмурий,
з туги рвуться на гітарі
тугі струни.

А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.

ФАЛЬЦЕТОМ

Ой Петенеро-циганко,
Йо-йой, Петенеро!
Не ішли за твоїм гробом
панночки манерні,
що в будень і в свято носять
мантильки біленькі,
що Христові дають коси,
благі та смиренні.
А ішли за твоїм гробом
все люди непевні,
що на в'язах мають серце,
на видноті нерви.
Ішли вони до цвинтаря
та й плакали ревно...
Ой Петенеро-циганко,
Йо-йой, Петенеро!

"ВІЧНАЯ ПАМ'ЯТЬ"

Сто щирих закоханців
навік-віків заснули,
в сухoземлі спочили.
Є в нашій Андалузії
шляхи руді й червоні,
маслини в зелен лузі,
є де хрести поставити,
щоб не забули люди.

Сто щирих закоханців
навік-віків заснули.

ПОДЗВІННЯ

Дзвонять дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.

Жовтий вітер
несе подзвін,
жовте вітровіння,

А смерть іде по дорозі
в цитриновім
в'ялім цвіті.

Іде вона, виграває
на релі на білій
і співає, і співає
все одної співи.

Змовкли дзвони на подзвіння
з жовтої дзвіниці.

Жовтий вітер жене порох,
ніби срібні вівці.