Він запевнив її:
— Панно Густо, це тільки жарт.
Та де там! Густа накинулася на нього:
— Я вас знаю, від вас усього можна чекати.
— Ах, ти його знаєш! — глузливо зауважила Кетхен. Вона підвелась, а Густа присунулася до неї ще ближче. Дідеріх скористався з нагоди, надав своїй постаті гідності й одійшов убік, щоб дати можливість дамам розв'язати цю справу між собою.
— І я маю дивитися на це! — вигукнула Густа.
А Кетхен:
— Нічого ти не бачила! І навіщо тобі взагалі дивитися?
Дідеріхові це також почало здаватися дивним, тим паче, що Густа промовчала. Кетхен явно брала гору. Вона закинула голову і сказала:
— Щодо тебе, то я дивуюся. У кого рильце в пуху, як у тебе...
Густа дуже стривожилася.
— У мене?.. — протягом спитала вона. — Що ж я такого зробила?
Кетхен раптом затнулась, а Дідеріха пойняв страх.
— Сама добре знаєш. Мені неприємно про це говорити.
— Я нічого не знаю, — з жалем у голосі сказала Густа.
— Я б ніколи не повірила, що такі речі можливі, — сказала Кетхен і зморщила носика.
Густі урвався терпець.
— Мені це набридло! Що на вас усіх напало?
Дідеріх запропонував:
— Краще б нам вийти тепер звідси.
Але Густа тупнула ногою.
— Я й кроку не ступлю, поки не дізнаюся. Весь вечір я помічаю, що на мене вилуплюють очі, наче я проковтнула дохлу рибу.
Кетхен відвернулася.
— Ну, от бачиш! Будь удоволена, що тебе не викинули разом з твоїм зведеним братом, Вольфгангом.
— З ким?.. З моїм братом?.. Чому братом?..
У глибокій тиші Густа важко дихала і блукала поглядом по кімнаті. Раптом вона зрозуміла.
— Яка підлість! — з жахом вигукнула вона.
По обличчю Кетхен розлилася солодка посмішка. Дідеріх підняв руки, відхиляючи від себе будь-яку підозру. Густа вказала пальцем на Кетхен.
— Це ви, дівки, вигадали! Ви всі заздрите на мої гроші!
— Авжеж! — вигукнула Кетхен. — Дуже нам потрібні твої гроші, коли за ними ховається така мерзота.
— Та це ж неправда! — заверещала Густа. Раптом вона впала долілиць на канапу і застогнала. — Ах, боже мій, боже мій, що ми накоїли!
— От бачиш, — сказала без жалю Кетхен.
Густа схлипувала все голосніше. Дідеріх торкнув її за плече.
— Панно Густо, не треба, хтось може ввійти. — Він думав, чим би втішити її. — Цього ніколи не можна знати напевне. Ви не схожі одне на одного.
Але його спроби втішити тільки розлютили її. Вона схопилась і перейшла в наступ:
— Ти... ти взагалі добра штучка! — засичала вона на Кетхен. — Я скажу про тебе, що я бачила!
— Так тобі й повірять! Таким не вірять. Про мене кожен знає, що я порядна дівчина.
— Порядна! Обсмикни хоч сукню!
— Такою підлою, як ти...
— Можеш бути лише ти!
Тут обидві злякалися, замовкли і кілька секунд нерухомо стояли одна проти одної з виразом страху та ненависті на повнявих обличчях, таких схожих між собою. Груди в них випнулися, плечі піднялися, руками обидві вперлися в боки і, здавалося, легкі бальні сукні от-от тріснуть на них. Густа зробила ще одну атаку.
— А я все ж таки скажу!
Кетхен остаточно втратила самовладання.
— Тоді поспішай, бо я вийду раніше і розповім, що розчинила ці двері і застукала вас обох.
На це Густа тільки закліпала очима, а Кетхен, раптом заспокоївшись, додала:
— Авжеж, Це мій обов'язок перед собою. Для тебе це вже однаково.
Але Дідеріхів погляд зустрівся з Густиним, порозумівся з ним і, ковзнувши донизу, зупинився на знайденому ними обома в ганчір'ї діаманті, що прикрашав її палець. Дідеріх по-лицарському всміхнувся, а Густа, зашарівшись, підійшла до нього так близько, що майже спиралася на нього. Кетхен тихенько попрямувала до дверей. Схилившись до Густиного плеча, Дідеріх сказав:
— Проте ваш наречений надовго залишає вас на самоті.
— Ах, цей наречений... — відказала вона.
Він ще трохи нахилив голову і пригорнувся лицем до її плеча. Вона не ворухнулася.
— Шкода, — сказав він і так несподівано відсунувся, що Густа заточилася. Вона раптом збагнула, що її становище істотно змінилося. Її гроші вже не були козирем, вони втратили цінність; такий чоловік, як Дідеріх, коштував дорожче. Погляд її відразу ж набрав покірного виразу. Дідеріх поважно сказав:
— На місці вашого нареченого я б у всякому разі повівся інакше.
Кетхен надзвичайно обережно причинила двері знову і повернулася, приклавши пальця до губів.
— Знаєте що? Вистава почалася вже давно, напевне.
— О боже! — сказала Густа; а Дідеріх:
— Ну, тоді ми в пастці!
Він мацав усі стіни, шукаючи іншого виходу; навіть відсунув канапу. Не знайшовши нічого, він роззлостився.
— Тут справді пастка! І через цей старий балаган пан Бук змінив напрямок усіх вулиць. Ну, він ще доживе до того, що я знесу геть цей мотлох! Дайте мені тільки стати радником!
Кетхен хихотіла.
— Чого ви так розпалилися? Тут дуже затишно. Тепер ми можемо робити, що хочемо.
І вона перестрибнула через канапу. Тоді Густа опанувала себе і також хотіла перестрибнути. Але вона спіткнулася. Дідеріх підхопив її. Кетхен теж повисла на його руці. Він підморгнув обом.
— Ну, що ж ми будемо робити?
Кетхен сказала:
— Це вам видніше. Адже ж ми троє знаємо тепер одне одного.
— І втрачати нам теж нема чого, — сказала Густа. І всі троє зареготали.
Але Кетхен раптом жахнулася.
— Ой, горе! В люстрі я схожа на свою покійну бабусю.
— Воно зовсім чорне.
— І подряпане.
Вони наблизили обличчя до скла, намагаючись при тьмяному світлі гасу прочитати вигуки, пестливі імена й дати під надряпаними тут сплетеними серцями, урнами, амурами і навіть могилами.
— Дивіться, он на тій урні! — сказала Кетхен. — "Лише тепер пізнали ми горе..." Чому? Тому, що вони побували тут? Це, певно, були божевільні...
— Ми не божевільні, — заявив Дідеріх. — Панно Густо, адже ж у вас є діамант.
Він намалював три серця, додав до них напис і запропонував дівчатам відгадати, що це значить. Вони з вереском відвернулися, а він гордо сказав:
— Недарма ж цей покій зветься "куточком кохання"!
Раптом Густа злякано скрикнула:
— Хтось дивиться на нас!
З-за люстра висовувалася бліда, як у мерця, голова. Кетхен метнулася до дверей.
— Ідіть-но сюди! — крикнув Дідеріх. — Це тільки намальовано.
Люстро з одного боку відокремилося від стіни, вони повернули його ще трохи. Тоді виступила вся постать.