Зненацька старий затрусився від нечутного сміху. Він узяв Дідеріха за руку.
— Справді, чи не схожий він на нашого пана фон Вулькова?
Вираз обличчя в Дідеріха став ще коректніший, але старий не помітив цього, він раптом звеселився і ще згадав щось. Він повів Дідеріха за кадуби з хатніми рослинами і показав йому на стіні дві постаті: молодий пастух стояв на одному березі струмка, пристрасно розкривши обійми, а по той бік — пастушка, яка важилася перескочити через струмок. Старий зашепотів.
— Як ви гадаєте, чи з'єднаються вони? Це знає тепер небагато хто. Я ще знаю.
Він подивився в усі боки, чи не стежить хто-небудь за ним, і раптом відчинив дверцята, яких чужий ніколи б не знайшов. Пастушка на дверях наблизилася до коханого. Ще трохи, і в темряві за дверима вона, напевне, впала в його обійми... Старий вказав на покій, що відкривався за дверима.
— Він зветься "куточком кохання".
Світло від ліхтаря з двору навпроти падало крізь незаслонене вікно; воно освітлювало люстро і канапу на тонких ніжках. Старий вдихав притхле повітря, що не знаходило собі виходу бозна-скільки часу, і самозабутньо всміхався. Потім зачинив дверцята.
Але Дідеріх, якого це все не дуже бавило, побачив щось таке, що збудило в ньому значно більшу цікавість. Він побачив члена окружного суду Фріцше; так, це був він. Певно, його відпустка скінчилася, він повернувся з півдня і прийшов сюди, хоч і з деяким запізненням і без Юдіфі Лауер, відпустка якої, звичайно, триватиме, доки чоловік не вийде із в'язниці. І де лише він проходив, прихвало похитуючи всім тілом, що скорше свідчило про зніяковіння, чути було шепіт, і кожен, з ким він вітався, кидав крадькома погляд на старого Бука. Очевидно, Фріцше зрозумів, що йому треба на щось зважитися; він зробив над собою зусилля і пішов уперед. Старий, який нічого не підозрівав, раптом побачив його перед собою. Він аж пополотнів; Дідеріх злякався і вже простяг руки. Але нічого не трапилося, старий опанував себе. Він стояв так прямо, що визначився рівчачок на спині, і холодно, не відводячи очей, дивився на того, хто спокусив його дочку.
— Уже повернулися, пане раднику? — голосно сказав він.
Фріцше спробував весело засміятися.
— Так, погода там була краща, ніж тут, пане раднику. Ну, і мистецтво, певна річ!
— У нас тут лише відбиток його, — і старий, не спускаючи очей із бесідника, вказав на стіни. Його постава справила враження на більшість із тих, хто здаля спостерігав його, сподіваючись вияву якоїсь хибливості з його боку. Він гідно встояв, хоча в його становищі зрозуміла була б і деяка нестриманість. Він репрезентував колишню добру славу — один за всю родину, яка розпадалася, за почет, якого вже не було. Цієї хвилини, натомість багато чого втраченого ним, він усе-таки завоював симпатію декого з приявних... Дідеріх ще чув, як він офіційним тоном виразно говорив:
— Я наполіг, щоб наші нові вулиці були прокладені в іншому напрямку тільки заради збереження цього будинку і цього живопису. Можливо, вони мають лише історичну цінність. Але картина, що прагне увічнити свій час і його звичаї, може і сама сподіватися увічнення.
Тут Дідеріх тихенько відійшов, йому було соромно за Фріцше.
Бургомістрова теща спитала його, якої думки старий про "Таємну графиню". Дідеріх подумав і мусив признатися, що Бук зовсім не згадував п'єси. Обоє були розчаровані.
Тим часом Дідеріх зауважив, що Кетхен Цілліх глузливо поглядає на нього, а саме їй слід було б поводитися якомога сумирніше.
— Ну, панно Кетхен, — голосно спитав він, — що ви думаєте про "Зеленого ангела"?
Вона відповіла ще голосніше:
— "Зелений ангел"? Ах, це ви? — І засміялась йому просто в обличчя.
— Я б вам радив бути обачнішою, — сказав він, насупившись. — Уважаю за свій обов'язок попередити вашого батька.
— Тату! — зразу ж покликала Кетхен.
Дідеріх злякався. На щастя, пастор Цілліх не чув.
— Я, звичайно, відразу ж розповіла батькові про наш маленький пікнік. Що ж тут такого, це ж були тільки ви.
Вона переборщила. Дідеріх засопів.
— Ну, а для любителів гарних вух там був ще й Ядасон. — Побачивши, що це їй дошкулило, він додав: — Під час наступної зустрічі в "Зеленому ангелі" ми пофарбуємо їх у зелений колір, це створить настрій.
— Якщо ви гадаєте, що справа у вухах...
При цьому погляд Кетхен виявив таку безмежну зневагу, що Дідеріх поклав ужити енергійних заходів. Вони стояли біля кадубів з рослинами.
— Як ви гадаєте, — спитав він, — чи перестрибне пастушка через стумок і ощасливить пастуха?
— Вівця, — сказала Кетхен.
Дідеріх пустив це повз вуха, підійшов до стіни і став мацати по ній. Він знайшов дверцята.
— Бачите? Вона стрибає.
Кетхен підійшла ближче, витягнула шию і з цікавістю зазирнула до потайного покою. Раптом вона відчула штурхана і опинилася всередині кімнати. Дідеріх пристукнув дверцята й бурхливо, з несамовитим сопінням накинувся на Кетхен.
— Пустіть мене, я буду дряпатися! — гукнула вона і хотіла заверещати. Але від сміху не могла опиратись, а канапа була вже близько.
Боротьба з нею, її оголені руки й плечі позбавили його решти самовладання. "Так, так, — сопів він, — зараз побачимо. — При кожній здобутій мостині підлоги він повторював: — Зараз побачимо. То я вівця? Ага, коли гадаєш, що маєш справу з порядною дівчиною, і плекаєш чесні наміри, тоді ти вівця? Зараз побачимо". — Останнім зусиллям він повалив її на канапу.
— Ай! — сказала вона, задихаючись від сміху. — Що ж ми побачимо?
Раптом Кетхен почала боронитися насправжки. Вона вишарпнулася; смуга світла, що падала крізь незавішене вікно, освітлювала безладдя її туалету; а обличчя, ніби спухле від напруження, було звернене до дверей. Він повернув голову; там стояла Густа Даймхен і дивилася на них, ніби скам'яніла. Кетхен вирячила очі, а Дідеріх, упираючись колінами в канапу, мало не звихнув собі шию... Нарешті, Густа зачинила двері і рішучим кроком підійшла до Кетхен.
— Ах ти, шльондро! — від щирого серця сказала вона.
— Сама шльондра! — не вагаючись, відповіла Кетхен.
Густа тільки рота роззявила. Вона подивилася на Дідеріха розгублено і так обурено, що її очі сповнилися вологого блиску.