— Оце й кінець історії? — поцікавився Водяний Щур.
— Та ні! — відповіла Коноплянка.— Це тільки початок.
— Тоді ви відстали від епохи,— сказав Водяний Щур.— Сьогодні кожний порядний оповідач починає від кінця, потім переходить до початку і закінчує серединою. Це найновіша манера. Я чув про неї цими днями від одного критика, який прогулювався навколо ставка з якимсь молодиком. Він довго розводився на цю тему і, безперечно, казав правду, бо ж був зовсім лисий і мав сині окуляри на носі, і тільки той молодик хотів що-небудь заперечити, як критик відразу на це: "Тьху!" Але, будь ласка, розповідайте далі. Мені страшенно подобається Мірошник. Я сам маю багато різних прекрасних почуттів, і я його чудово розумію, цього Мірошника.
— I от,— вела далі Коноплянка, стрибаючи з ноги на ногу,— тільки-но минула зима і первоцвіт розкрив свої блідо-жовті зірочки, Мірошник сказав дружині, що піде провідати Малого Ганса.
— Ну, що за золоте в тебе серце! — вигукнула дружина.— Ти завжди думаєш про інших. Не забудь тільки взяти кошика на квіти.
Мірошник прив'язав крила вітряка важким залізним ланцюгом і попрямував з горба вниз з порожнім кошиком в руці.
— Доброго ранку, Малий Гансе! — привітався Мірошник.
— О, доброго вам ранку! — відповів Ганс, спираючись на заступ та радісно усміхаючись.
— I як ти перебув зиму? — запитав Мірошник.
— Ах, які ви люб'язні! — вигукнув Ганс.— Які ви люб'язні, що питаєте мене про це. Сказати правду, мені було дуже скрутно. Та от знову прийшла весна і я почуваю себе чудово, та й квіти гарно розвиваються.
— А ми часто згадували про тебе, Гансе,— сказав Мірошник,— все думали, як ти там.
— Ви такі добрі,— зрадів Ганс.— А я вже почав був потерпати, чи не забули ви мене.
— Гансе, ти мене дивуєш,— відповів Мірошник,— друзів не забувають. Тим-то й гарна дружба. От тільки навряд чи ти розумієш усю поезію життя. До речі, який чудовйй у тебе первоцвіт!
— Він і справді чудовий,— погодився Ганс.— Мені пощастило, що розцвіло так багато первоцвіту. Я віднесу його на базар, продам бургомістровій дочці й викуплю за ті гроші свою тачку.
— Викупиш тачку? Ти що, може, заставив її? Як тільки можна було зробити таку дурість!
— Ну, довелося, то й заставив,— пояснив Ганс.— Бачите, взимку мені було так скрутно, не було за що навіть хліба купити. Тож спочатку я заставив срібні ґудзики від своєї недільної куртки, потім срібний ланцюжок, потім свою велику люльку і, нарешті, тачку. Але тепер я все це викуплю назад.
— Гансе,— сказав Мірошник,— я тобі дам свою тачку. Вона, правда, не зовсім нова, в ній немає одного борта, і зі спицями щось негаразд, але все-таки я дам її тобі. Я розумію, який я щедрий, і знаю, багато хто скаже, що я роблю дурницю, даруючи тачку, проте я не такий, як усі. Я вважаю, що дружби нема без щедрості, та й як на те, я купив собі нову тачку. Отже, тепер ти можеш не турбуватися про тачку. Я подарую тобі свою.
— I справді, ви такі щедрі,— сказав Малий Ганс, і його потішне кругле обличчя аж засяяло радістю.— У мене якраз є дошка, і я легко полагоджу тачку.
— У тебе є дошка! — вигукнув Мірошник.— А мені ж саме треба залатати дах на коморі. Там така дірка, що, чого доброго, ще замокне й зерно, коли я не залатаю дах. Як добре, що ти згадав про цю дошку! Просто дивно, як це один добрий вчинок тягне за собою другий: щойно я тобі подарував свою тачку, а вже ти даєш мені дошку. Звичайно, тачка коштує набагато більше, ніж дошка, та справжні друзі на це не зважають. Швидше неси її, і я сьогодні ж залатаю дах на коморі.
— Біжу! — вигукнув Малий Ганс, метнувся до повітки й притяг дошку.
— Гм, не дуже-то й довга,— зауважив Мірошник, оглядаючи дошку.— Боюсь, що, коли я залатаю дірку на коморі, на тачку нічого не залишиться. Але то вже не моя вина. Ну а зараз, коли я віддав тобі свою тачку, ти, мабуть, захочеш дати мені за це квітів. Ось кошик, наклади гарно з верхом.
— З верхом? — сумно перепитав Ганс. Кошик і справді був надто великий, і Ганс побоювався, що як набере його повний, то не буде чого продавати. А він же так хотів викупити свої срібні ґудзики!
— А чого б і ні! — сказав Мірошник.— Я віддав тобі свою тачку і думав, що можу попросити в тебе трохи квіточок. Може, я помиляюся, але я завжди вважав, що дружба, вірна дружба, вільна від усякого себелюбства.
— Мій дорогий, мій найкращий друже! — вигукнув Малий Ганс.— Та заберіть хоч і всі квіти з мого садка! Для мене ваша добра думка була й є дорожча за мої срібні ґудзики.
I він побіг і позривав увесь свій чудовий первоцвіт і.приніс Мірошникові повнісінький кошик.
— Бувай здоровий, Малий Гансе! — сказав Мірошник і потяг на свій горб із дошкою на плечі та великим кошиком у руці.
— До побачення! — відповів Малий Ганс і вдоволено заходився копати заступом, щиро радіючи подарованій тачці.
Наступного дня Ганс прибивав довгі батоги жимолості над ґанком, коли це чує: Мірошник гукає зі шляху. Він зіскочив з драбини, перебіг садком і виглянув через тин.
Там стояв Мірошник, тримаючи великий мішок борошна на плечах.
— Любий Гансе,— сказав Мірошник,— чи не заніс би ти цей мішок борощна на базар?
— Ой, мені так шкода,— забідкався Ганс,— але в мене багато роботи сьогодні. Треба поприбивати всі батоги жимолості, полити квіти, а потім скосити траву.
— Ну, це не по-дружньому,— відказав Мірошник.— Я дарую тобі тачку, а ти не хочеш допомогти мені.
— О, не кажіть так! — вигукнув Малий Ганс.— Я нізащо в світі не хотів би вчинити не по-дружньому.
I він збігав до хати по кашкет і поплентався на базар із великим мішком на плечах.
Була велика спека, на шляху стояла страшенна курява, і Ганс, не пройшовши й шести миль, так стомився, що мусив сісти перепочити. Та якось він усе-таки доплентав до базару. Постоявши ,там трохи, він продав борошно за добру ціну і негайно вирушив додому, бо дуже боявся, щоб його не перестріли на дорозі грабіжники.
— Це був і справді дуже важкий день,— казав сам до себе Малий Ганс, лягаючи спати.— Проте я радий, що не відмовив Мірошникові. Адже він мій найкращий друг, і до того, ще й віддає мені свою тачку.
Рано-вранці наступного дня Мірошник прибіг по гроші, але Ганс, дуже натомившись напередодні, ще лежав у ліжку.