— А надто для мене,— відгукнувся Мірошник.— Адже я, можна сказати, подарував був йому свою тачку, а зараз і придумати не можу, де її подіти: дома вона мені тільки місце займає, а продати, так за неї ж нічого не дадуть, бо вона геть поламана. Надалі я буду обачніший. Нікому нічого не дам. За щедрість завжди доводиться розплачуватись...
— Ну, а далі що? — озвався Водяний Щур, який і так довго мовчав.
— Це все,— відповіла Коноплянка.
— Що ж сталося з Мірошником? — не вгамовувався Водяний Щур.
— Не знаю,— відповіла Коноплянка.— Та, щиро кажучи, мене це й не цікавить.
— Воно й видно, що ви не маєте співчуття,— дорікнув їй Водяний Щур.
— Мабуть, ви так і не зрозуміли моралі цієї історії,— сказала йому Коноплянка.
— Чого, чого не зрозумів? — перепитав Водяний Щур.
— Моралі.
— То ця оповідь має ще й мораль?
— Авжеж,— відповіла Коноплянка.
— Ну, знаєте,— розгнівався Водяний Щур,— вам треба було попередити про це. Тоді я взагалі не слухав би всієї цієї оповіді, а крикнув би "Тьху!", як той критик. А втім, і зараз ще не пізно.
I він на все горло гукнув "Тьху!", махнув хвостом і щез у своїй норі.
— I як вам подобається цей Водяний Щур? — поцікавилася Качка, підпливаючи знову.— У нього, звісно, чимало гарних рис, але в мені таке сильне почуття материнства, що я не можу без сліз дивитися на старих парубків.
— Мабуть, він образився,— сказала Коноплянка.— Адже я розповіла йому історію з мораллю.
— О, цього ніколи не слід робити,— зауважила Качка.
I я з нею цілком згоден.
Перекладач І. Корунець