Помітивши, що ця тема не цікавить Джеффа, Уейд оголосив:
– На сьогоднішню ніч маю в запасі одну китаянку. Апетитну. Вчора познайомились. Якщо вона не підведе моїх очікувань, сьогодні у мене буде пекельна ніч.
Дивлячись на вгодованого, добродушного чоловіка, що розвалився навпроти нього, Джефф відчув поглинаючу душу ревність. У нього також очікується пекельна ніч, але геть в іншому, ніж в Уейда, сенсі. Протягом години він має вирішити, що йому робити, і від цього рішення буде залежати його життя.
– В цій бісовій глушині, – заговорив Уейд, – нема нічого радісного, якщо не рахувати дівчат і китайської їжі. Буду безмірно радий, коли поїду додому. Ці прокляті обмеження можуть загнати в домовину.
Слідкуючи за спрямуванням його погляду, Джефф поглянув у вікно і побачив двох поліцейських, що стояли біля входу в готель. Маленькі темношкірі люди в білих плащах, гостроверхих шоломах і з револьверами біля пояса. Вид їх викликав відчуття слабкості.
Цікаво, що б сказав Уейд, якби дізнався, що він убив Хоума і сховав труп у шафі для білизни?
– Я бачу, ти все ще їздиш на своїй малолітражці, – донісся до нього голос Уейда. Він не чув нічого, про що вже, видно, давно говорив цей товстун. – Вона влаштовує тебе?
Джефф спробував відігнати думки, що терзали його.
– Цілком, – відповів він. – Щоправда, підводить дроссель, адже автомобіль був не новий, коли я його купив.
– Малолітражка зручніша при парковці, однак мені подавай велику машину, – зауважив Уейд і поглянув на годинника. Була за три хвилини сьома. Він піднявся і постояв біля Джеффа, розмірковуючи про те, що могло схвилювати цього хлопця. Джефф видавався таким чужим, відстороненим, далеким. Зараз він не скидався на звичного Джеффа, з яким приємно було посидіти за пляшкою.
– У тебе все гаразд, Стів?
Джефф сердито зиркнув. Неприємне запитання налякало його.
– Все гаразд, – відповів він.
– Бережись дизентерії, – кинув Уейд. – Я маю йти. Обіцяв пригостити дівчину. Зустрінемося, старина.
Як тільки Уейд віддалився, Джефф витяг чекову книжку і виписав чек на чотири тисячі піастрів.
Він підійшов до конторки і спитав клерка, чи зможе він оплатити чек. Клерк – симпатичний в'єтнамець – чемно попросив його почекати. Він закрився в кабінеті управляючого, за хвилину з'явився і з усмішкою протягнув Джеффу вісім банкнотів по п'ятсот піастрів кожен.
Джефф відчувши полегшення, подякував клерка і засунув банкноти в портмоне. Сівши в машину, він поїхав на Ту До і зупинився біля готелю "Каравелла". Зайшов і запитав клерка, чи зможе він оплатити йому чек. Місцевий клерк також знав Джеффа, і знову отримання чотирьох тисяч не зайняло багато часу.
Виходячи з готелю, Джефф несподівано зупинився, відчувши, як судомно забилося його серце.
Біля червоного "доффіна", спиною до Джеффа, стояв поліцейський і уважно розглядав автомобіль. Всього кілька годин тому схожа подія просто б розсердила Джеффа, він підійшов би до поліцейського і дізнався, що йому треба. Та нині малюк у білому плащі настільки наполохав Джеффа, що лише з неймовірним зусиллям він вгамував у собі бажання втекти.
Джефф не рухався, слідкуючи за поліцейським, котрий підійшов до машини спереду і поглянув на номер. Потім він рушив далі по вулиці і оглянув другу машину.
Джефф зітхнув з полегшенням. Він спустився до машини, відімкнув замок, опустився на сидіння. Поглянув на годинника: двадцять п'ять хвилин на восьму. Він розвернувся і поїхав до ріки, проминувши клуб "Найтігью", на терасі якого пили коктейлі, спрямувався до порту. За мостом він зупинився біля невеликого саду. В цей час сад був обезлюднений, якщо не рахувати двох в'єтнамців – хлопця і дівчину, котрі обіймалися на лавці під деревом. Джефф відійшов від них на поважну відстань, сів у затінку, запалив сигарету. "Зараз час вирішувати, що робити далі", подумав він. У нього є трохи грошей. Необхідно покинути В'єтнам. Без допомоги тут не обійдешся. А що, коли швидко доїхати до кордону? Він міг би пробратися в Пномпень, знайти там літак до Гонконга. Ні, дуже ризиковано.
Бездумний ризик оправданий, коли нічого втрачати, але безглуздо хоробритися, коли в кишені лежить ціле багатство.
Певність, що якимось чином можна буде одержати новий паспорт і виїздну візу, не покидала його. Він мусить, звісно, змінити зовнішність. Це зробити неважко.
Він зміг би відростити вуса, перефарбувати волосся, надіти окуляри.
Він часто читав про людей, які користуються підробленими паспортами. Проте, де вони дістають їх, він не мав жодного уявлення. Вірогідно, підробити паспорт у Гонконгу і переправити його сюди було б легше, ніж намагатися дістати його в Сайгоні.
Він пересмикнувся, струсив з сигарети попіл.
Хто б міг допомогти йому роздобути підроблений паспорт? Він нікого не знав ні в Гонконгу, ні в Сайгоні. Раптом він згадав про Блеккі Лі, власника Парадайз-клуба. Це шанс, однак, чи заслуговує Блеккі на довіру? Коли стане відомо про вбивство Хоума і зникнення діамантів, чи не зрадить його Блеккі? Та навіть, якщо довіритися Блеккі, чи зможе він роздобути паспорт? Чи має він зв'язки з Гонконгом?
Джефф розумів, що таке питання не може бути вирішене миттєво. Мине мінімум пара тижнів, перш ніж з'явиться можливість покинути країну. А що тим часом робити? Де переховатися, щоб його не знайшла поліція?
До ранку, він був певен, його почнуть розшукувати. Протягом ночі необхідно сховатися. Але де?
Єдиною людиною, що могла б йому допомогти, була Нхан, проте Джеффу не хотілося замішувати її в цю історію. Він не знав в'єтнамських кримінальних законів, але був певен, що всякий, хто ховає вбивцю, несе відповідальність. Але до кого ще, окрім Нхан, міг би він звернутися?
Він подумав, що даремно гає час. Скоріше треба зустрітися і поговорити з Нхан, на неї можна розраховувати. У неї, звісно, не можна ховатися. Він ніколи не бував у неї вдома, але вона часто розповідала йому, що займає трикімнатну квартиру з матір'ю, дядьком і трьома братиками. Вона часто нарікала, що у неї немає окремої кімнати. Проте, може, вона знає кого-небудь, може, вона що-небудь порадить.
Він встав і направився до машини.
Хлопець і дівчина не звернули на нього уваги. Вони були надто зайняті одне одним, щоб помічати будь-кого.