Присівши навпочипки, Хоум зацмокав язиком. Цим звуком в'єтнамці виражають крайнє хвилювання. Він підняв діамант і почав розглядати його.
Джефф спостерігав за ним.
Настала тривала пауза, потім Хоум поглянув догори, і обидва чоловіки пильно вдивлялися один в одного. Пересилюючи гнітючу напругу, Хоум нерішуче усміхнувся. Блиснула золота коронка.
– Ці діаманти, сер, – сказав він, – належать генералу Нгуен Ван Тхо. Поліція розшукує їх багато років.
Повільно, ніби він наступав на яєчні скорлупки, Джефф спустився по драбині і присів поруч зі слугою.
Джефф був дужою людиною. Його зріст перевищував шість футів, а ширини плечей цілком вистачило б для двох європейців середньої комплекції. В молодості він багато часу віддавав спорту. Піднімав вагу, грав у футбол, займався боротьбою і боксом. Навіть зараз, п'ять років по тому, він все ще зберігав відмінну форму. Різниця між двома схилившими людьми кидалася в очі. Поруч з м'язистим тулубом Джеффа в'єтнамець виглядав недорозвинутим пигмеєм.
Джефф підібрав діамантик і покатав його між пальцями. "Ці камені, – думав він, – мабуть коштують мільйон доларів, а може, і більше. Оце так удача! Треба було вбити цей проклятий цвях в цю прокляту стіну, щоб знайти скарб.
– Генерал був дуже багатою людиною, – провадив Хоум. – Було відомо, що він купляв діаманти. Потім бомба убила його. Його високість дуже зрадіє, що діаманти знайшлися.
Джеффу здалося, ніби його серце вдарилося об ребра. Він зиркнув на Хоума, котрий з щасливою усмішкою розглядав діаманти.
– Про що ти говориш? – спитав Джефф. Він випрямився і з висоти свого зросту споглядав скоцюрбленого в'єтнамця. – Який генерал?
– Генерал Нгуен Ван Тхо. Він служив при французах. Він багато зробив шкоди, раніше ніж бомба його убила. Він награбував багато грошей в армії і купив на них діаманти. Перш ніж він зміг утекти, вибухнула бомба.
Джефф підійшов до столу, взяв пачку сигарет, витрусив сигарету і запалив. Він помітив, що руки його тремтять.
– Чому ти думаєш, що ці діаманти належали генералу? – запитав він, досадуючи на непередбачене ускладнення. Зразу пригадалося, що Хоум був палким прибічником існуючого режиму, а на кухні у нього висить фото президента Нго Дін Дьєма. Він згадав також, що два рази на тиждень Хоум відвідував курси політичних наук, і відразу ж оцінив вагу цих обставин. Так, чорт візьми, не поталанило, що в кімнаті опинився цей маленький в'єтнамець.
Слід було ретельно обдумати ситуацію, якщо він має намір зберегти діаманти, а саме це він і збирався зробити.
– А кому б ще вони могли належати? – зауважив Хоум. Він підбирав діаманти і складав їх в долоню. – Цей дім колись належав Мей Чанг.
Ледве слухаючи, Джефф продовжував міркувати. Ця маленька свиня збирає діаманти, як нібито це його власність. Якщо йому дозволити, він віднесе їх прямо президенту.
– Хто така Мей Чанг? – поцікавився він, роздумуючи, як слід поступити з діамантами. Розуміється, не у В'єтнамі. Їх слід відвезти до Гонконга, там їх легко буде продати.
– Вона була жінкою генерала, – кинув презирливо Хоум. – Коли він помер, її посадили у в'язницю. Це був її дім. Генерал, вочевидь, сховав тут коштовності.
– Якщо власті знали, що ця жінка тут проживала, чому вони не прийшли сюди і не знайшли діаманти?
– Думали, що діаманти вкрадені, – відповів Хоум, залізаючи під стілець за діамантом, що закотився туди. – Вважали, що вони були у генерала, коли вибухнула бомба, і хто-небудь в метушні взяв їх на трупі.
– Яка бомба? – спитав Джефф просто, щоб виграти час. Цікаво, як можна вмовити Хоума мовчати. Слід бути дуже обачним. Треба знайти підходящий привід відібрати у нього діаманти і дати йому за це гроші. Джефф не міг уявити, що Хоум відмовиться від грошей, якщо їх запропонувати дипломатично.
– Коли генерал намагався втекти, хтось кинув у нього бомбу, – відізвався Хоум. Він піднявся, далі розглядаючи діаманти, що виблискували у нього в руці.
Джефф підійшов до письмового стола і витяг з папки для паперів конверт. Неспішно наблизився до Хоума.
– Поклади їх сюди, – промовив він, відкриваючи конверт.
Повагавшись, Хоум висипав діаманти в конверт. Він зробив непевний порух взяти у Джеффа пакет, та той вже повернувся до нього спиною. Джефф лизнув край пакета, заклеїв його і швидко засунув конверт у кишеню на стегні.
На смаглявому обличчі Хоума з'явився заклопотаний вираз.
– Було б краще, сер, викликати поліцію, – запропонував він. – Вони захочуть оглянути стіну. Я розповім їм, як ви знайшли діаманти. Не буде ніяких неприємностей.
Джефф загасив недопалок. Він відчував деяке полегшення. Нарешті йому вдалося відібрати у Хоума діаманти. Зроблений перший крок у потрібному напрямку. Тепер слід спробувати переконати Хоума не розкривати рота.
– Не треба поспішати, – сказав він, підходячи до крісла і сідаючи. – Я не думаю, що ці діаманти належали генералу. Якби я почав з'ясовувати, хто ще жив у цьому домі, я, певен, виявив би, що діаманти були сховані задовго до загибелі генерала, і задовго до того, як він приїхав сюди. Більше ніж вірогідно, що діаманти генерала були вкрадені в момент його загибелі.
Хоум, не відриваючись, дивився на нього. Обличчя його було безпристрастним, і Джеффу було неясно, яке враження справили його слова на цю людину. Це бісило його.
– Це має з'ясувати поліція, сер, – промовив Хоум. – Якщо діаманти належали генералу, його високість зрадіє цій знахідці, а вам буде виявлена висока честь.
– Ну що ж, це дуже приємно, – в словах Джеффа звучав сарказм. – Але, не знаю чому, шана мене не вельми цікавить. Опріч того, поліція, природно, заявить, що діаманти все-таки належали генералу. – Він спробував змусити себе всміхнутися. – Адже ж ти знаєш поліцейських.
Він відразу зрозумів, що припустився помилки. Обличчя Хоума стало ворожим.
– Діаманти, сер, є власністю держави, незалежно від того, належали вони генералу чи ні. Ніхто, окрім держави, не може вирішувати, що робити з ними.
– Це ти так вважаєш, – заперечив Джефф, його голос звучав уривчасто і грубо, – Я міг би продати їх. Звісно, я б дав тобі долю. Ти міг би стати багатою людиною, Хоум.
Хоум не рухався. Його чорні очі виражали здивування.