Мимо вікна біг цуцик — спинився. Такий смішний. Змерз, зігнувся, зубами цокотить, а до жарту охочий, хвостиком по снігу крутить. Очей з Маріки не зводить, цікавих, довірливих, із блистинками, як золоті дробинки.
У Маріки теж уже сині бриніли од холоду губи, під благою сорочиною хвилями ходили дрижаки, проте очі уперто не хотіли гаснути — блищали. Сміялись, іскрами пирскали.
На її блідому, посинілому личку вони здавалися двома свіжими тернинами, уткнутими в борошно.
— Цюцю! Цюцюнго!
Раз і вдруге гукали на неї — не чула. Аж ось за спиною грізно:
— Кому я кажу?
Батько сердитий, великий, страшний.
— По ночах бухикаєш, як із бочки, а ще лізеш? На піч! Чуєш?..— як грім.
Така малісінька Маріка, така легенька, мов вітром її здуло. Кусаючи губки, розгублюючи по дорозі сльози, як блискуче намисто, швидко з табуретки, шаміль-шаміль на припічок. На піч. Мовчки, без слів, злякано озираючись на батька.
— Отаке зелене, отаке погане, а лізе чогось, сліпма лізе до вікна. Казав — затули чим-небудь, чого одволікаєш? Чого ждеш? В хаті собаки не вдержиш, а їм світла, бач, мало.
— Та яким же чортом заб'єш, коли немає чим? — злісно обізвалася мати.
— Соломою! Драним мішком! Ганчіркою!
На печі раптом у крик.
— Цить!! — аж шибки дзенькнули.
Замовкло в хаті, ніби хтось придушив усе.
Тільки чмише щось на печі, кавкає, мов глитає камінці.
Надвечір мороз пересівся, й шибки у віконці поодтавали. В хаті маленькою зірочкою світив бляшаний блискунець-каганчик. До каганця мама латала старий лейбик, швидко, сердито одривала зубами нитки, поблискувала з-під нахмурених брів очима.
Осторонь сиділа Маріка, самотньо, сиротно. Нап'яла сорочку на колінця, до колінця щічкою притулилась, дивилась кудись убік од матері. В очицях світилась велика дитяча печаль, безнадійна, мовчазна.
Мати зиркнула на неї раз і вдруге — скривилась, в очах блиснув гострий біль. Схопилась, мовчки, поривом поцілувала дитину.
Кинулась, засяяла Маріка, в очах і надія, і жагуче благання; як легенький папірець до магніту, влипла до материних грудей, шию ручицями увила. Тулиться, аж серце стукає, шепоче швидко, гаряче:
— Мамо, матусю... рідненька...
— Чого, доню? — ніжно промовила мати. І так тихо, ніби боялась, щоб материного голосу не почули хатні злидні.— Чого, доню?
— Не затуляйте віконце, не затуляйте! Не затуляйте!.. Я виросту велика, куплю вам нове плаття і черевики, і все, і все... і татові... Не затуляйте, матусю...— шепоче, як із гарячки.
— Дитино моя! Там же дюдя, простудишся — умреш...
— Ні, ні! Я вже не буду близько, тільки не забивайте.
— Горе мені з тобою...— озирає худенькі ручиці, сорочку драну.— Ну, хоч я попрошу тата, мороз уже пересівся, може таки забивать не буде.
Цілувала маму, так цілувала. Сама вже розцвілася, набігала по хаті, загомоніла.
— Мамо, я дивитись не буду, я тільки витру віконце.
— Ну, витри вже, витри,— смутно осміхнулася мати.
Взяла ганчірку, так дбайливо, так люблячи витирає заплакані шибки.
А як лягла Маріка спати, їй здалося, що скрипнуло віконце. Глядь — аж воно одчинене, а на лутці птах стоїть сміливий, вільний. Сам сивий. Золотим пилом притрушений, держить у роті черевички з червоними китичками. Поводить живими очицями. "Що воно?.." — хоче крикнути Маріка. А він на всю хату як заспіває: "Бурку-ку-ку, сестро моя..."
Ухопив сон маленьку Маріку на крила, виніс у темне віконце, полетів туди, де світ золотий, червоний, зелений, ясно-голубий.
Уночі наказувала комусь спросоння: "Не забивайте ж віконця".
Прокинулась Маріка — ще було темно в хаті. Лежить, ворочається — вже й спати не хочеться, а в хаті темно та й темно. Гукнула до мами — немає, і тата теж немає.
Уже пішли?
Аж он щось кольнуло в груди, схопилась похватцем із печі, серце болить, дужче, дужче... До вікна... Знадвору сунеться з його в хату, як із хліва, брудна солома. Так ніби хтось великий, дужий стусонув її чоботищем з усієї сили в груди. Закричала, залементувала.
Днів зо три не можна було дати ради дитині. Капризувала, плакала, їсти не хотіла, далі помалу вщухла. Залягла на піч і майже звідти не злазила. Та й чого? Дивитись на оті осоружні стіни з брудними візерунками од патьоків чи на отой нудний годинник, що геть павутиною, як наміткою, заснований, що давно вже мовчить чогось, як мертва голова. Вгорі, на другій стіні є, правда, друге віконце — півтори шибки, та з його тільки й видно, що над самим вікном гнилий чийсь баркан. Та й не достати туди! А вова осміліла тепер, ходить по хаті.
Згадувала братика, жалілася: "Братику мій милий, братику мій любий — так мене вова била, так мене била, і мама била, і тато бив,..". Плакала.
А далі й про братика забула, про все... В хаті ніч та й ніч.
Нема веселого, нема радісного, нема ясного нічого в світі.
Сохла дитина, як травина. І мама, і суворий тато ніби лагідніші стали. Питалися:
— Що тобі, дитино моя?
Говорить не хотіла, очі від їх одвертала.
— Хоч би вже вмирало або що...— почула колись Маріка.
Думала: "Хай... дарма".
З печі раніш не видно було плям на стіні, не видно було набридлих речей у хаті. Далі — очі звикли до темряви — бачили найдрібніші плями. Щоб не бачить — далі в куток ховалась.
Капало а стріх, гула скрізь вода. Синє сміялось небо. Під стріхами зацвірінькали горобці..
Весна...
Вдома, як і завжди в будні, не було ні тата, ні мами. Маріка сиділа на печі, мляво одівала свою безруку й безносу ляльку збоку, сама лягла горілиць, склала ручки на грудях. Сама не знала, чого почала плакать. Якісь слова невиразні, невідомі їй, пекучі, жалісні миготіли їй у головці, а сльози котились все рясніші й рясніші.
Аж за вікном щось:
— Цвінь-цвінь...
Стрепенулась, підвела голову.
Причулося:
"Бурку-ку-ку, сестро моя, бурку-ку-ку, вийди сюди".
Замиготіло в очах, синє, золоте, червоне... Забилося, так забилося серце. Раптом здалося Маріці, що в неї крильця. Самі стрепенулись, несуть.
Схопилась, злетіла з печі до віконця, до дверей, до тієї шибки, що вгорі, по стіні дертися... Бігає по темній хаті, метушиться, аж піт на ній виступив.
Надибала качалку, за качалку — тарах по віконцю, випихає солому. Задихалася, ні, несила, хоч би ж щілинка!