І ще більше — наша неправильно тлумачена любов до ближнього оберталася проти самої себе. Заснована виключно на милосерді щодо особистості, вона заборонила будь-яке покарання з виховною метою.
А справжня Любов до ближнього, заснована на культі служіння Людині, а не особистості, веліла нам боротися проти особистості, щоб возвеличити в ній Людину.
Так ми втратили Людину. І, втративши Людину, позбавили тепла братерство, те саме, яке нам проповідувала наша цивілізація — адже можна бути тільки братами в чомусь, а не братами взагалі. Ділитися з кимось — це ще не означає бути братом. Братерство народжується тільки в самопожертві. Воно виникає в спільному дарі чомусь більшому, ніж ти сам.
Але, змішуючи цей корінь усякого справжнього існування з безплідним подрібненням, ми звели наше братерство до простої взаємної терпимості.
Ми перестали давати. Але якщо я даю тільки самому собі, то я нічого не одержую, бо не створюю нічого такого, в чому сам був би невід'ємною частиною, отже я — ніхто. І коли від мене вимагатимуть, щоб я вмер задля якихось вигод, я відмовлюсь умирати. Вигода передусім наказує жити. Який порив любові окупив би мою смерть? Умирають за дім. Не за речі і стіни. Умирають за собор. Не за камені. Умирають за народ. Не за натовп. Умирають за любов до Людини, якщо вона — основа Спільності. Умирають тільки за те, ради чого варто жити.
Наш словник, здавалося, майже не зазнав змін, але слова втратили реальний зміст і щоразу, коли ми намагалися користуватися ними, вели нас до безвихідних суперечок. Ми змушені були заплющувати очі на це. Не вміючи будувати, ми змушені були залишити безладно розкидане серед поля каміння і говорити про Колектив. Говорити з острахом, не наважуючись уточняти, про що ж мова, бо насправді ми говорили про ніщо. Колектив — це пусте слово, якщо Колектив ніщо не зв'язує, якщо він нічим не об'єднується. Сукупність — це не Суть.
Якщо наше Суспільство ще нібито не викликало заперечень, якщо в ньому ще жила якась повага до Людини, то це тому, що справжня духовна культура. яку ми зраджували нашим неуцтвом, усе ще світила нам своїм приреченим сяйвом і, незалежно від нас самих, рятувала нас.
Хіба наші супротивники могли збагнути те, що вже не розуміли ми самі? Вони бачили в нас тільки безладно розкидане каміння. Вони спробували повеунти Колективу його сенс, якого ми, забувши про Людину, вже не вміли визначити.
Одні з них, одразу ж, без найменшого вагання, дійшли крайніх логічних висновків. З каміння вони зробили самобутню колекцію. Камені повинні бути тотожні з каменями. І кожен камінь панує над самим собою. Анархія пам'ятає культ Людини, але точно переносить його на особистість. І це викликає суперечності, ще більші, ще складніші, аніж наші.
Другі зібрали те каміння, розкидане в полі. Вони проповідували права Маси. Але їхня теорія непридатна. Бо якщо не можна терпіти, щоб одна людину мучила Масу, — то звісно, так само не можна допустити й того, щоб Маса роздавлювала якусь одну людину.
Інші заволоділи тим безсилим камінням і з сукупності його створили Державу. Така Держава зовсім не звеличує людей. Вона є тільки вираженням суми. Це влада Колективу, передана в руки однієї особи. Це панування одного каменя, який ототожнює себе з іншими каменями — над сукупністю каменів. Ця Держава ясно проповідує мораль Колективу, від якої ми ще відмовляємось, але до якої самі повільно йдемо, тому що забули про Людину, а тільки вона виправдовувала нашу відмову.
Прихильники цієї нової релігії не дозволять, щоб кілька шахтарів ризикували своїм життям задля порятунку одного, засипаного в шахті. Бо це завдало б шкоди купі каміння. Вони порішили б тяжко пораненого, якщо б він затримував рух армії вперед. Благо Спільності вони вивчатимуть за допомогою арифметики, і арифметика керуватиме ними. Вони втратять, якщо піднесуться до вищого, ніж вони самі. Отож вони ненавидітимуть все те, що відрізняється від них, бо над собою вони не матимуть нічого, з чим могли би злитися.
Будь-що чуже — звичай, раса, думка — неодмінно буде для них кривдою. Вони будуть неспроможні привертати до себе, бо щоб прилучити Людину, треба не відкидати її, а пояснити її роль, визначити мету для її прагнень і дати їй сферу прикладання сил. Прилучити до себе завжди означає звільнити. Собор може ввібрати у себе камені, і вони набувають у ньому сенсу. Але купа каміння нічого в себе не вбирає — не маючи такої здатності, вона роздавлює. Що ж, це так, але з чиєї вини?
Я більше не дивуюся тому, що купа каміння, маючи велику силу ваги, перемогла каміння, безладно розкидане по полю.
А проте я дужчий.
Я дужчий, якщо я знову знаходжу себе. Якщо наш Гуманізм відновлює Людину. Якщо ми вміємо заснувати нашу Спільність і якщо застосовуємо для цього єдиний дієвий спосіб — жертву. Спільність, яку заснувала наша цивілізація, теж не була сукупністю наших вигод — вона була сукупністю наших дарів.
Я дужчий, бо дерево дужче від тих речовин, що складають ґрунт. Воно вбирає їх у себе. Воно перетворює їх на дерево. Собор більш осяйний, ніж купа каміння. Я дужчий тому, що тільки моя духовна культура здатна пов'язати в одне ціле, нічого не відкидаючи, все розмаїття людей. Вгамовуючи спрагу з джерела своєї сили вона в той же час оживляє його.
В годину вильоту я намагався щось одержати, перш ніж самому дати. Моє намагання було марне. Тут було як ото з нудним уроком граматики. Перш ніж одержати, треба віддати — перш ніж оселитися в домі, треба його побудувати.
Основа моєї любові до своїх у тому, що я ладен віддати за них свою кров, як основа любові матері — в тому, що мати віддає своє молоко. Тут — таємниця. Щоб створити основу любові, треба починати з жертви. Згодом любов може надихати на нові жертви, і вони приведуть до нових перемог. Людина завжди повинна ступити перший крок. Перш ніж існувати, вона має народитися.
Я повернувся з завдання, вже маючи основу свого споріднення із племінницею фермера. Її усмішка видалася мені прозорою, і через ту усмішку я побачив своє село. Через село — свою країну. Через свою країну — інші країни. Бо я невіддільний від духовної культури, яка взяла собі за основу Людину. Я невіддільний від групи 2/33, яка прагнула боротися за Норвегію.