Людина, вихована таким чином, мала б могутність дерева. Який простір охопила б вона своїми коренями! Які людські достоїнства могла б увібрати в себе, щоб вони розцвіли під промінням сонця!
XXVII
Але я все зіпсував. Я розтратив спадщину. Я дозволив знівечити поняття Людини.
Щоб урятувати культ Володаря, якого можна споглядати в окремих особах, і високу якість людських відносин, заснованих на цьому культі, моя цивілізація витратила чимало зусиль і творчого натхнення. Всі зусилля Гуманізму були спрямовані на досягнення цієї мети. Гуманізм поставив собі виключне завдання: — пояснити і увічнити перевагу Людини над особистістю. Гуманізм проповідував Людину.
Та коли йдеться про Людину, наша мова стає незручною. Людина — це не те, що люди. Про собор не скажеш нічого істотного, якщо говорити тільки про каміння. Про Людину не скажеш нічого істотного, якщо намагатися визначити її тільки властивостями людини. Отож Гуманізм йшов шляхом, який був заздалегідь перегороджений. Гуманізм намагався вивести поняття Людини за допомогою логічних та моральних аргументів і перенести його таким чином у свідомість людей.
Ніяке словесне пояснення не замінює спостереження. Єдність Суті не можна передати словами. Коли б я захотів пробудити любов до батьківщини або до своєї маєтності у людей, цивілізація яких не знала такої любові, я не мав би нічого, що зворушило б їх. Маєтність — це поля, пасовиська, отари. Кожна з цих частин і всі вони разом мають одне призначення — створювати багатство. А проте у всякій маєтності є щось таке, чого не вловити, аналізуючи його складові елементи, бо є землевласники, які задля любові до своєї маєтності ладні розоритися, аби тільки її врятувати. Саме оце "щось таке" і облагороджує складові частини маєтності, надаючи їм зовсім особливих якостей. І ось вони стають отарами цієї маєтності, її полями, її луками...
Отак і людина стає людиною своєї батьківщини, своєї професії, своєї цивілізації, своєї релігії. Але перш ніж стверджувати, що ти невіддільний від якоїсь Суті, треба створити її в самому собі. Тому, в кого немає почуття батьківщини, ніяка мова його не передасть. Створити в собі таку Суть можна тільки за допомогою дій. Суть належить не до царини слів, а до царини дій. Наш Гуманізм нехтував дії. Його зусилля зазнали поразки.
Найважливіша дія дістала назву. Це жертва.
Жертва не означає ні відчуження, ні покаяння. Передусім це дія. Ти віддаєш себе Суті, від якої, ти вважаєш, належиш. Тільки той зрозуміє, що таке маєтність, хто пожертвує їй частину себе, хто боротиметься, щоб її врятувати, і працюватиме, щоб поліпшити її. Тоді у нього появиться любов до маєтності. Маєтність — це не сума прибутків, така думка помилкова. Це — сума принесених дарів.
Спираючись на бога, моя духовна культура врятувала це поняття жертви, яке створювало бога в серці людини. Гуманізм знехтував основну роль жертви. Він мав намір врятувати Людину за допомогою слів а не вчинків.
У нього вже не було нічого, щоб врятувати образ Людини в людях, окрім слова "Людина", писаного з великої літери. Ми ризикували посковзнутися на небезпечному схилі і змішати колись Людину з символом середньої людини або сукупності людей. Ми ризикували сплутати наш собор з купою каміння.
І поступово ми втратили спадщину.
Замість того, щоб утвердити права Людини в кожній окремій особистості, ми почали говорити про права Колективу. Якось непомітно у нас з'явилась мораль Колективу, яка нехтує Людину. Ця мораль чітко пояснить чому саме особистість має жертвувати собою задля Спільності. Проте вона не пояснить без словесних викрутасів, чому Спільність має жертвувати собою задля однієї людини. Чому це справедливо, щоб тисяча душ умерла, тільки б звільнити з тюрми одного неповинного? Ми ще згадуємо про такі речі, але потроху забуваємо про них. Одначе саме в цьому принципі, який відрізняє нас від мурашника, і полягає передусім наша велич.
Що ми могли протиставити релігії Держави чи релігії Маси? Що сталося з нашим величним образом Людини, народженої в бозі? Якщо її ще визнають, то тільки в словах, позбавлених свого змісту.
Помалу забуваючи Людину, ми обмежили свою мораль проблемами особистості. Ми вимагали від кожного, щоб він не кривдив іншого. Щоб один камінь не завдавав шкоди іншому. І звичайні камені не завдають шкоди одне одному, коли вони лежать купою десь на полі. Але каміння заважає собору, для якого воно могло б бути основою, і який натомість надав би йому власного значення.
Ми продовжували проповідувати рівність між людьми. Але, забувши Людину, ми вже не розуміли того, що говорили. Не знаючи, що покласти в основу Рівності, ми створили з неї туманне неясне твердження, яким уже не вміли користуватися. Як визначити Рівність — коли говорити про особистості — між розумним і тупим, між дурнем і генієм? Якби ми взялися визначати і здійснювати рівність серед будівельних матеріалів, то теба, щоб усі вони мали однакове місце, одне й те саме призначення. А це безглуздя. Принцип Рівності перетворювався на принцип Тотожності.
Ми продовжували проповідувати Свободу людини. Але забувши про Людину, ми визначили свою Свободу, як своєрідне свавільство, обмежене тільки однією умовою: не завдавати шкоди іншому. А це вже позбавлено сенсу, бо немає такого вчинку, який нікого не зачіпав би. Якщо я, будучи солдатом, калічу сам себе, мене розстрілюють. Немає відокремлених особистостей. Той, хто відриває себе від спільності, завдає шкоди спільності. Хто сам сумний, той засмучує й інших.
Розуміючи так право на свободу, ми не могли більше користуватися ним, не натрапляючи на нездоланні суперечності. Не вміючи визначити, коли наше право було дійсне, а коли — ні, ми, аби зберегти туманний принцип, лицемірно закривали очі на безліч перешкод, що їх будь-яке суспільство неодмінно ставило перед нашими свободами.
Що стосується Любові до ближнього, то ми більше навіть не насмілювались її проповідувати. Колись Любов до ближнього виявлялась через жертву, що творила якусь Суть і прославляла бога й його людському образі. Через особистість ми віддавали належне богові або Людині. Але забувши про бога чи Людину, ми почали робити пожертви тільки особистості. І відтоді Любов до ближнього часто мала вигляд вчинку неприйнятного. Справедливість у розподілі матеріальних благ не має залежати від настрою якоїсь особи, її має забезпечувати Суспільство. Гідність особистості вимагає, щоб ця особистість не залежала від щедрот іншої. Було б дивно, якби імущі, володіючи своїм багатством, вимагали подяки неімущих