— Хазяйка заколола кабана. Запрошують нас на кров'янку.
Ми всі троє — Ізраель, Гавуаль і я — з задоволенням уминали чудову темну і хрустку кірочку. Господиня почастувала нас слабеньким білим вином. Гавуаль сказав мені: "Глянь, що я купив для неї, їй буде приємно. Треба надписати". Це була одна з моїх книжок. І я не відчув ніякої незручності. З задоволенням надписав, щоб зробити їй приємність. Ізраель набивав люльку. Гавуаль почухував ногу. Господиня, здавалося, була дуже задоволена, що дістала книжку з написом самого автора. Кров'янка добре пахла. Я трохи сп'янів від слабенького білого вина і не почував себе чужим, хоч і зробив напис на книзі — раніше мені завжди здавалося, що це безглуздо. Я не почував себе стороннім. І, незважаючи на ту книжку, я не був тут ні автором, ні глядачем. Я прийшов сюди не з вулиці. Ізраель привітно дивився, як я надписував книжку. А Гавуаль все ще простодушно чухав ногу. І я відчував до них якусь тиху вдячність.
Та книжка могла б надати мені вигляду стороннього спостерігача. А проте я не був тут ні інтелегентом, ні спостерігачем. Я був своїм.
Я завжди ненавидів роль спостерігача. Що ж я таке, якщо не беру участі? Щоб бути чимось, я маю брати участь. Мене живлять достоїнства моїх товаришів, ті достоїнства, про які вони й самі не знають, і не тому, що надто соромливі, а тому, що їм до того байдуже. Ні Гавуаль ні Ізраель не думають про себе. Вони — це сплетення зв'язків з їхньою роботою, професією, з їхнім обов'язком. З цією кров'янкою, що парує на столі. І я п'янію, сповнений відчуття їхньої присутності. Я можу мовчати. Я можу пити слабеньке біле вино. Я можу навіть зробити напис на книзі, не віддаляючи себе від них. Ніщо не порушить цього братерства.
Я зовсім не хочу принизити успіхи розуму, чи перемоги свідомості. Я захоплююсь світлими умами. Але чого варта людина, якщо в неї немає суті? Якщо вона — тільки видимість, а не буття? Цю суть я бачу у Ізраеля і Гавуаля. Як бачив у Гійоме.
Моя письменницька діяльність, дала б мені певні вигоди — наприклад оту свободу, як дозволила б покинути групу 2/33 коли б мені набридло бути льотчиком, і вдатися до іншої роботи, — але я з жахом відкидаю їх. Це тільки свобода не бути. Виконання свого обов'язку дає можливість людині чимось стати.
Ми всі у Франції мало не загинули від розуму без суті. Гавуаль є. Він любить, ненавидить, радіє, бурчить. Він переповнений зв'язками. Сидіти проти нього, їсти цю хрустку кров'янку — для мене така ж насолода, як і виконувати свій професійний обов'язок, який згуртовує нас у єдине ціле. Я люблю групу 2/33. Люблю не як глядач, який відкриває для себе прекрасне видовище. Мені байдуже до видовища. Я люблю її тому, що невіддільний від неї, тому що вона живить мене, тому що я теж даю живлення їй.
І тепер, повертаючись від Арраса, я більш ніж коли невіддільний од своєї групи. Я зв'язав себе ще одною ниткою. Я зміцнив у собі почуття спільності, яким можна насолоджуватись тільки в тиші. Ізраель і Гавуаль ризикували, можливо, куди більше, ніж я. Ізраель не повернувся. Але ж і я з цієї сьогоднішньої прогулянки не повинен був вернутися.Це дає мені ще більше право сісти до спільного столу і помовчати разом з ними. Це право купується дорогою ціною. Проте й коштує воно дорого, бо це право "бути". Саме тому я не соромлячись надписав свою книжку.. це нічого не псувало.
А ось тепер я червонію, думаючи, як белькотітиму щось, коли майор почне мене розпитувати. Як буде соромно за самого себе. Майор подумає, що я недоумкуватий. Розмови про мої книжки не бентежать мене — хоча б я наплодив їх цілу бібліотеку, посилання на це не врятували б мене від загрози сорому. І сором той — не гра. Я не скептик, що інколи дозволяє собі розкіш піддатися якійсь зворушливій звичці. Я не городянин, який, приїхавши на відпустку в село, видає себе за селянина. Над Аррасом я знайшов ще один доказ того, що я веду чесну гру. В тому польоті я поставив на карту своє тіло. Всю свою плоть. І в мене не було шансів на виграш. Я віддав усе, що тільки міг, задля тих правил гри. Щоб вони стали чимось іншим, ніж тільки правилами гри. Я здобув право бути збентеженим, коли майор почне мене розпитувати. Тобто право брати участь. Право мати зв'язки. Спілкуватися. Одержувати і давати. Бути чимось більшим, ніж я сам. Віддатися тому, що так переповнює мене. Відчути любов, яку я відчуваю до своїх товаришів, любов, яка нічим не схожа на порив, що приходить зовні, і яка ніколи не шукає вираження, хіба тільки в годину прощальних обідів. Тоді ми буваємо трошки напідпитку і в хмільній благодушності нахиляємось до сусідів, мов дерево, обважніле від плодів. Моя любов до групи не потребує вираження. Вона складає тільки зв'язок зі світом. Вона сама суть моя. Я невід'ємний від групи. Оце й усе.
Думаючи про групу, я не можу не думати про Ошеде. Я міг би розповісти про його бойову відвагу, але я сам собі буду смішний. Мова не про відвагу: Ошеде повністю віддавав себе війні. Певно, більше, ніж усі ми. Ошеде завжди в тому стані, який так важко було завоювати мені. Одягаючись перед польотом, я лаявся. Ошеде не лається. Він досяг того, до чого ми прагнемо. До чого я хотів дійти.
Ошеде — колишній унтер-офіцер, він тільки недавно став молодшим лейтенантом. Звісно, йому бракує освіти. Він не зміг би нічого розповісти про себе. Але він кріпкий, він цільний. Коли йдеться про Ошеде, слово "обов'язок" втрачає будь-яку пишноту. Кожному хотілося б виконувати свій обов'язок так, як його виконує Ошеде. Дивлячись на Ошеде, я дорікаю собі за своє недбальство, за лінощі і передусім за хвилини зневіри. І це зовсім не ознака моєї доброчесності — я заздрю йому, по-доброму заздрю. Я хотів би існувати так же, як існує Ошеде. Дерево чудове тоді, коли його коріння міцно тримається в землі. Постійність Ошеде — чудова. В Ошеде не можна помилитися.
Отож я не розповідатиму про воєнні пригоди Ошеде. Він літав добровільно? Всі ми завжди летимо добровільно на будь-яке завдання. Але нами керує якась незрозуміла потреба вірити в себе. Тут ми трошки силуємо себе. Для Ошеде бути добровольцем цілком природна річ. Він і є сама ця війна. Це так природно, що коли йдеться про безнайдійно складне завдання, майор Аліас одразу думає про Ошеде: "Скажи, Ошеде.." Для Ошеде війна — це все одно, що для ченця релігія. За що він бореться? Він бореться за себе. Він невіддільний від якоїсь суті, яка становить його зміст і яку треба врятувати. На цьому рівні життя і смерть зливаються в одне. Дл Ошеде вони вже злилися. Можливо, тому, сам того не знаючи, він зовсім не боїться смерті. Жити самому, рятувати життя іншому... Для Ошеде жити і вмирати не суперечить одне одному.