Я повільно дихаю. Набираю повні груди повітря. Як це чудово — дихати. Я зрозумів багато чого... але передусім я думаю про Аліаса. Ні. Спочатку я думаю про свого фермера. Отож, я спитаю його скільки на літаку приладів... Авжеж! Я послідовний у своїї думках. Приладів сто три. До речі... скільки там бензину в баках вони показують і який тиск масла... коли баки розбиті, треба пильніше стежити за цими приладами! Я стежу. Поки що не тече: гумове покриття затримує. Це прекрасне вдосконалення! Стежу я й за гіроскопами: ця хмара не дуже привітна. Грозова хмара. Нас уже добре трусить.
— Думаєте, що можна спускатися?
— Десять хвилин... Краще почекаймо ще десять хвилин...
Почекаю ще десять хвилин. Ага! Я ж думав про майора Аліаса. Чи сподівається він побачити нас? Минулого разу ми запізнилися на півгодини. Півгодини — це запізнення серйозне. Я поспішаю приєднатися до товаришів — вони саме обідають. Відчиняю двері, сідаю на своє місце, поруч Аліаса. Якраз у цю мить майор підносить до рота виделку з лапшею. І раптом він підскакує на місці, потім застигає і, роззявивши рота, дивиться на мене. Лапша нерухомо висить на виделці.
— А!.. Це добре... радий вас бачити!
І він засовує лапшу в рот.
Мені здається, що в майора є одна серйозна вада. Він настіливо розпитує льотчика про наслідки польоту. Мене він теж питатиме. З загрозливим терпінням дивитиметься на мене, чекаючи, коли я скажу йому якісь нові істини. Він озброїться аркушем паперу і авторучкою, щоб не втратити жодної краплини цього еліксиру. Це нагадує мені юність: "Кандидате Сент-Екзюпері, як ви проінтегруєте рівняння Бернуллі?"
— Гм...
Бернуллі... Бернуллі... І ти завмираєш під поглядом екзаменатора, мов комаха, насаджена на шпильку.
Наслідки польоту — то справа Дютертра. Він спостерігає землю по вертикалі. Він бачить купу всякої всячини. Вантажні автомобілі, шаланди, танки, солдатів, гармати, коней, залізничні станції, поїзди на станціях, начальників станцій. А я спостерігаю під кутом. Я бачу хмари, море, квіти, гори, сонце. Мої спостереження надто широкі. Вони дають мені тільки загальне враження.
— Ну, ви ж знаєте, пане майоре, що льотчик...
— Ну, ну! В польоті завжди щось помічаєш.
— Я... А! Пожежі! Я бачив пожежі. Це дуже цікаво...
— Ні... Все горить. А ще що?
Чому Аліас такий жорстокий?
ХХІІ
Чи й цього разу він мене питатиме?
Те, з чим я повертаюсь з завдання не можна викласти в рапорті. І я "засиплюсь", мов той учень біля класної дошки. Здаватиметься, що я дуже нещасний, а тим часом я не буду нещасним. З нещастям покінчено... Воно зникло, як тільки засвітилися перші кулі. Досить було повернути назад на секунду раніше і я нічогісінько не взнав би про себе.
Я не взнав би тієї чудової ніжності, яка ворушиться в моєму серці. Я повертаюсь до своїх. Додому. Я схожий на господиню, що, зробивши всі покупки іде додому і міркує, якими стравами вона порадує свою сім'ю. Кошик з провізією погойдується в її руці. Час від часу вона підіймає газету, якою накрила покупки, і дивиться: там усе є. Вона нічого не забула. Вона усміхається, думаючи про свій сюрприз, і йде помаленьку. Поглядає на вітрини магазинів.
Я теж з задоволенням глянув би на вітрини, якби Дютертр не примушував мене жити в цій білястій тюрмі. Я дивився б як унизу біжить поле. Та ні, краще справді ще трохи потерпіти: той пейзаж отруєний. Та усе в змові проти нас. Навіть маленькі провінційні вілли з трохи смішними лужками і кількома дюжинами окультурених дерев, схожі на простенькі футлярчики для наївних дівчаток — і вони стали воєнними пастками. Полетиш низько над ними — тебе зустрінуть не знаками дружби а гарматним вогнем.
А проте, хоч навколо й хмари, я повертаюся з базару. Голос майора Аліаса передавав усе правильно: "Дійдете до першої вулиці, повернете праворуч і там, на розі, купите мені коробку сірників..." Моя совість спокійна. Сірники у мене в кишені. Точніше, в кишені мого товариша Дютертра. Як він може запам'ятати все, що бачив? Це його діло. Я думаю про серйозні речі. Після повернення, якщо тільки нас знову не жде морока з переїздом на нове місце, я запропоную Лакордерові партію в шахи і дам йому мат. Він дуже не любить програвати. Я теж. Але я виграю.
Учора Лакордер напився. Принаймні... трохи: я не хотів би ганьбити його. Він напився, щоб заспокоїтись. Повертаючись після польоту, він забув випустити шасі і посадив літак прямо на черево. Аліас, який, на жаль, був при тому, сумно подивився на літак, але не сказав ні слова... Я й зараз бачу Лакордера, цього старого льотчика. Він ждав, що Аліас докорятиме йому. Він сподівався на це. Від тих гнівних докорів йому стало б легше. Вибух докорів дозволив би і йому вибухнути. У відповідь він міг би вилити і свою лють. Але Аліас тільки похитував головою. Аліас думав про літак; до Лакордера йому було байдуже. Для майора цей випадок був звичайною аварією, чимось подібним до податку. Там була тільки безглузда неуважність, яка іноді підводить найдосвідченіших льотчиків. Лакордера вона підвела несправедливо. Якщо не брати до уваги оцього сьогоднішнього недогляду, то Лакордерові не можна було дорікнути за професійну недовершеність. Ось чому Аліас цікавився тільки розбитим літаком, а Лакордера зовсім машинально спитав, що він думає про пошкодження і збитки. І я відчув, як у Лакордера спалахнула прихована лють. Ви чемно кладете руку на плече катові і кажете йому: "Бідолашна жертва... як вона страждає... " Рухи людського серця незбагненні. Лагідний жест, який мав викликати у ката співчуття, сповнює його люттю. Він похмуро зиркає на жертву. Він жалкує, що не покінчив з нею.
Так ось. Я повертаюсь додому. Група 2/33 — мій дім. І я добре розумію своїх домашніх. Я не можу помилитись в Лакордері. Лакордер не може помилитись в мені. Я надзвичайно ясно відчуваю нашу спільність: "Ми з групи 2/33!" І ось розрізнені шматки уже зв'язуються...
Я думаю про Гавуаля і Ошеде. Я відчуваю свою спільність з ними. Цікаво, якого походження Гавуаль?
В ньому відчувається добра селянська основа. У мене зринає теплий спогад, і аромат його сповнює моє серце. Коли ми стояли в Орконте, Гавуаль, як і я, жив на фермі. Якось він каже мені: