— Приїжджаю,— розповідав Денисов.— "Ну, де в вас тут начальник?" Показали. "Звольте почекати".— "У мене служба, я за тридцять верст приїхав, мені чекати нема коли, повідом". Добре, виходить цей обер-злодій: теж надумав учити мене. "Це розібій!" — "Розбій, кажу, не той чинить, хто бере провіант, щоб годувати своїх солдатів, а той, хто бере його, щоб класти до кишені!" Добре. "Розпишіться, каже, в комісіонера, а справу вашу буде передано по команді". Приходжу до комісіонера. Входжу— за столом... хто ж?! Ні, ти подумай!.. Хто ж нас голодом морить,— вигукнув Денисов, ударяючи кулаком хворої руки по столу так сильно, що стіл мало не впав і склянки підскочили на ньому.— Телянін!! "Як, ти нас голодом мориш?!" Раз, раз по пиці, влучно так пристало... "А!., розпротакий-сякий"... і почав давати прочухана! Зате натішився, можу сказати,— вигукував Денисов, радісно і злісно з-під чорних вусів вищиряючи свої білі зуби.— Я б убив його, якби не відняли.
— Та чого ж ти кричиш, заспокойся,— казав Ростов.— Ось знову кров пішла. Стривай же, перебинтувати треба.
Денисова перебинтували і поклали спати. На другий день він прокинувся веселий і спокійний.
Але опівдні ад'ютант полку з серйозним і сумним обличчям прийшов до спільної землянки Денисова та Ростова і з жалем показав формений папір до майора Денисова від полкового командира, в якому робилися запити про вчорашню подію. Ад'ютант сповістив, що справа має повернути на дуже погане, що призначено військово-судову комісію і що за теперішньої суворості щодо мародерства та сваволі у військах справа, в кращому разі, може кінчитися розжалуванням.
Скривджені змальовували справу так, що після відбиття транспорту майор Денисов без будь-якого виклику, бувши п'яним, прибув до обер-провіантмейстера, назвав його злодієм, погрожував побоями, і коли його було виведено геть, він кинувся до канцелярії, побив двох чиновників і одному вивихнув руку.
Денисов на нові запитання Ростова, сміючись, сказав, що, здається, тут справді другий якийсь нагодився, але що все це . дурниці, пусте, що він і не думає боятися ніяких судів і що коли ці негідники насміляться зачепити його, він їм відповість так, що вони пам'ятатимуть.
Денисов говорив зневажливо про всю цю справу; але Ростов знав його занадто добре, щоб не помітити, що він у душі (приховуючи це від інших) боявся суду і мучився цією справою, яка, очевидно, повинна була мати погані наслідки. Щодня почали надходити папери-запити, виклики на суд, і першого травня наказано було Денисову здати старшому після себе ескадрон і прибути до штабу дивізії для пояснень у справі про бешкет у провіантській комісії. Напередодні Платов робив рекогносцировку ворога з двома козачими полками і з двома ескадронами гусарів. Денисов, як завжди, виїхав перед цеп, хизуючись своєю хоробрістю. Одна з куль, пущених французькими стрільцями, влучила йому у м'якуш верхньої частини ноги. Можливо, іншим разом Денисов з такою легкою раною не виїхав би з полку, але тепер він скористався з цієї нагоди, відмовився прибути в дивізію і поїхав до госпіталю.
26 Війна І мир '
401
У червні місяці відбувся Фрідландський бій, в якому не брали участі павлоградці, і зразу після нього оголошено. було перемир'я.^ Ростов, уболіваючи з відсутності свого друга, не маючи з часу його'від'їзду ніяких вістей про нього і турбуючись про хід справи та про рану, скористався з перемир'я і відпросився до госпіталю одвідати Денисова.
Госпіталь був у маленькому пруському містечку, двічі розореному російськими і французькими військами. Саме тому, що це було влітку, коли в полі було так гарно, містечко це з його поламаними дахами та парканами, з запаскудженими вулицями, обшарпаними жителями і п'яними та хворими солдатами, що блукали по ньому, являло собою особливо тяжке видовище.
У кам'яному будинку, на подвір'ї з залишками розібраного паркана, з частково вибитими рамами й шибками, містився госпіталь. Кілька перев'язаних, блідих і опухлих солдатів ходили по подвір'ї і сиділи на осонні.
Тільки-но Ростов увійшов у. двері будинку, його охопив запах гнилого тіла і лікарні. На сходах він зустрів військового російського лікаря з сигарою в роті. За лікарем ішов російський фельдшер.
— Не можу ж я розірватися,— казав лікар,— приходь-увечері до. Макара Олексійовича, я там буду.— Фельдшер ще цро щось спитав його.
— Е! роби як знаєш! Хіба не однаково? — Лікар побачив Ростова, який піднімався сходами.
— Ви чого, ваше благородіє? — сказав лікар.— Ви чого? Чи куля вас не брала, то ви тифу набратися хочете? Тут, голубе, будинок^ прокажених.
— Чому? — спитав Ростов.
— Тиф, голубе. Хто ввійде — смерть. Тільки ми двоє з Макєєвим (він показав на фельдшера) тут б'ємося. Тут уже нашого брата лікарів чоловік із п'ять перемерло. Як стане на роботу новенький, через тиждень готовий,— з очевидним задоволенням сказав лікар.— Пруських лікарів викликали, то не люблять союзники ці наші.
Ростов сказав йому, що він бажав бачити гусарського майора Денисова, який тут лежить.
— Не знаю, не відаю, голубе. То ж ви подумайте, у мене на одного три госпіталі, чотириста хворих з гаком! Ще добре, пруські дами-благодійниці нам каву і корпію присилають по два фунти на місяць, а то б пропали.— Він засміявся.— Чотириста, голубе; а мені все новеньких присилають. Адже чотириста є? Га? — звернувся він до фельдшера.
У фельдшера був змучений вигляд. Він, видно, з досадою очікував, чи скоро піде балакучий лікар.
— Майор Денисов,— повторив Ростов,— його під Молітеном поранено було.
— Здається, помер. Га? Макєєв,— байдуже спитав лікар фельдшера.
Фельдшер, проте, не потвердив лікаревих слів.
— Що, він такий довгий, рудуватий? — спитав лікар. Ростов описав зовнішність Денисова.
— Був, був такий,— ніби радісно промовив лікар,— цей, мабуть, помер; а втім, я довідаюсь, у мене списки були. Є в тебе, Макєєв?
— Списки в Макара Олексійовича,— сказав фельдшер.— А зайдіть, будьте ласкаві, до офіцерських палат, там самі побачите,— додав він, звертаючись до Ростова.
— Ех, краще не заходити, голубе,— сказав лікар,— а то щоб часом самі тут не залишились!—Але Ростов попрощався з лікарем і попросив фельдшера провести його.