Вони стояли бівуаками. Денисов і Ростов жили у вкритій гіллям та дерном землянці, яку викопали для них солдати. Землянка була зроблена ось у такий спосіб, що ввійшов тоді в моду: викопувалась канава півтора аршина завширшки, два завглибшки і три з половиною завдовжки. З одного краю канави робилися приступки, і це був вхід, ґанок; сама канава правила за кімнату, в якій у щасливих, як от у ескадронного командира, далі, на протилежному до східців боці лежала на кілках дошка— це був стіл. З обох боків вздовж канави було знято на аршин землю, і це були двоє ліжок і дивани. Покриття влаштовувалось так, що посередині можна було стояти, а на ліжку навіть можна було сидіти, коли посунутись ближче до столу. В Денисова, який жив розкішно, бо солдати його ескадрону любили його, була ще дошка у фронтоні покрівлі і в цій дошці вставлена розбита, але склеєна шибка. Коли було дуже холодно, то до сходів (у приймальну, як називав Денисов цю частину приміщення) приносили на вигнутому листі бляхи жар із солдатських вогнищ, і ставало так тепло, що офіцери, яких завжди багато бувало в Денисова і Ростова, сиділи в самих сорочках.
У квітні Ростов був черговим. О восьмій годині ранку, повернувшись додому після безсонної ночі, він звелів принести жару, перемінив намоклу від дощу білизну, помолився богу, напився чаю, зігрівся, прибрав у своєму куточку й на столі і в самій сорочці ліг горілиць, заклавши руки під голову. Обвітрене обличчя його пашіло. Він з приємністю роздумував про те, що днями має вийти йому підвищення за останню рекогносцировку, і чекав Денисова, який кудись вийшов. Ростову хотілося поговорити з ним.
За землянкою перекотами залунав крик Денисова, який, видно, розсердився. Ростов посунувся до вікна подивитися, з ким він завівся, і побачив вахмістра Топчеєнка.
— Я тобі наказував не пускати їх жерти цей корінь, машчин якийсь! — гримав Денисов.— Я ж сам бачив, Лазарчук з поля ніс.
— Я наказував, ваше високоблагородіє, не слухають,— відповів вахмістр.
Ростов знову ліг на своє ліжко і з задоволенням подумав: "Хай собі тепер морочиться, піклується, я своє відробив і лежу— чудесно!" З-за стіни він чув, що, крім вахмістра, ще говорив Лаврушка, цей меткий, шахраюватий лакей Денисова. Лаврушка щось розповідав про якісь підводи, сухарі та воли, яких він бачив, їздивши за провізією.
За землянкою знову розлігся, віддалюючись, галас Денисова і слова: "Сідлай! Другий взвод!"
"Куди це зібралися?" — подумав Ростов.
Через п'ять хвилин Денисов увійшов до землянки, заліз із брудними ногами на ліжко, сердито викурив люльку, розкидав усі свої речі, начепив нагайку і шаблю й рушив з землянки. На запитання Ростова — куди? — він сердито й невиразно відповів, що є справа.
— А там хай мене судить бог і великий государ! — сказав Денисов, виходячи; і Ростов почув, як за землянкою кілька коней зачалапали ногами по грязюці. Ростов не потурбувався навіть дізнатися, куди поїхав Денисов. Угрівшися в своєму кутку, він заснув і лише надвечір вийшов з приміщення. Денисов ще не повернувся. На вечір розгодинилось; біля сусідньої землянки два офіцери з юнкером грали у швайку, зі сміхом всаджуючи її в грузьку болотисту землю. Ростов приєднався до них. Посеред гри офіцери побачили повозки, що під'їжджали до них: чоловік з п'ятнадцять гусарів на худих конях їхали за ними. Повозки, конвойовані гусарами, під'їхали до конов'язей, і натовп гусарів оточив їх.
— Ну от, Денисов усе журився,— сказав Ростов,— ось і провіант прибув.
— І правда! — сказали офіцери.— Ото раді солдатики! — Трохи позад гусарів їхав Денисов у супроводі двох піхотних офіцерів, з якими він про щось розмовляв. Ростов пішов йому назустріч.
— Я вас застерігаю, ротмістре,— казав один з офіцерів, худий, маленький на зріст і, видно, дуже сердитий.
— Сказав же, що не віддам,— відповів Денисов.
— Ви будете відповідати, ротмістре, це бешкет — у своїх транспорта відбивати! Наші два дні не їли.
— А мої два тижні не їли,— відповів Денисов.
— Це розбій! Будете відповідати, шановний добродію! — підвищуючи голос, повторив піхотний офіцер.
— Та ви чого до мене причепилися? Га? — крикнув Денисов,, раптом спалахнувши.— Відповідатиму я, а не ви, а ви тут не турчіть, поки живі-здорові. Марш! — крикнув він до офіцерів.
— Добре ж! — не торопіючи й не від'їжджаючи, кричав маленький офіцер.— Розбишакувати, так я ж вам...
— К чорту марш скорим кроком, поки живий! — І Денисов повернув коня до офіцера.
— Добре, добре,— промовив офіцер погрозливо і, повернувши коня, поїхав геть риссю, трясучись на сідлі.
— Собака на паркані, чисто собака на паркані,— сказав Денисов йому вслід — вищу насмішку кавалериста з верхового піхотного, і, під'їхавши до Ростова, розреготався.
— Відбив у піхоти, відбив силою транспорт! — сказав він.— Що ж, не здихати ж людям з голоду? •
Повозки, що під'їхали до гусарів, були призначені в піхотний полк, але Денисов, довідавшись через Лаврушку, що цей транспорт іде сам, з гусарами силою відбив його. Солдатам роздали сухарів досхочу, поділились навіть з іншими ескадронами.
Другого дня полковий командир покликав до себе Денисова і сказав йому, затуливши розчепіреними пальцями очі: "Я на це дивлюся ось так, я нічого не знаю, і справи не почну; але раджу поїхати до штабу і там, у провіантському відомстві, владнати цю справу і, якщо можливо, розписатися, що одержали стільки-то-провіанту; в противному разі — вимогу записано на піхотний полк — справа закладеться і може кінчитися погано".
Денисов * просто від полкового командира поїхав до штабу зі щирим бажанням виконати його пораду. Ввечері він повернувся до своєї землянки в такому стані, в якому Ростов ще ніколи не бачив свого друга. Денисов не міг говорити і задихався. Коли Ростов питав його, що з ним, він тільки хрипким і кволим голосом вимовляв незрозумілі лайки та погрози.
Зляканий станом Денисова, Ростов запропонував йому роздягтися, випити води, й послав за лікарем.
— Мене за розбій судити — ох! Дай ще води... хай судять, а битиму, завжди битиму негідників, і государеві скажу. Льоду дайте,— примовляв він.
Прийшов полковий лікар і .сказав, що конче треба пустити кров. Глибока тарілка чорної крові вийшла з волохатої руки Денисова, і тоді лише він був спроможний розповісти все, що з ним було.