— Моє бажання, mon père, ніколи не покидати вас, ніколи не розділяти свого життя з вашим. Я не хочу виходити заміж,— сказала вона рішуче, глянувши своїми прекрасними очима на князя Василя й на батька.
— Дурниці, безглуздя! Дурниці, дурниці, дурниці! — насупившись, закричав князь" Микола Андрійович, узяв дочку за руку, пригнув до себе і не поцілував, а тільки, пригнувши свій лоб до її лоба, приторкнувся до неї і так стиснув руку,' за яку він тримав, що вона скривилася і скрикнула.
Князь Василь встав.
— Ma chère, je vous dirai, que c'est un moment que je m'oublierai jamais, jamais; mais, ma bonne, est-ce que vous ne nous donnerez pas un peu d'espérance de toucher ce coeur si t>on, si généreux. Dites, que peut-être... L'avenir est si grand. Dites: peut-être1.
— Князю, те, що я сказала, є все, що є в моєму серці. Я дякую за честь, але ніколи не буду дружиною вашого сина.
— Ну, й кінець, мій дорогий. Дуже радий тебе бачити, дуже радий тебе бачити. Іди до себе, княжно, йди,— казав старий князь.— Дуже, дуже радий тебе бачити,— повторював він обіймаючи князя Василя.
"Моє покликання інше,— думала сама собі княжна Марія,— моє покликання — бути щасливою іншим щастям, щастям любові і самопожертви. І хоч би чого мені це коштувало, я зроблю щастя бідної Amélie. Вона так пристрасно його любить. Вона так пристрасно кається. Я все зроблю, щоб влаштувати її шлюб з ним. Коли він не багатий, я дам їй багатство, я попрошу батька, я попрошу Андрія. Я така буду щаслива, коли вона буде його дружиною. Вона така нещаслива, чужа, самотня, без підтримки! І, боже мій, як пристрасно вона його любить, коли вона так могла забути себе. Може, і я зробила б те саме!.." — думала княжна Марія.
1 — Моя люба, я вам скажу, що цієї хвилини я ніколи не забуду, але, моя добресенька, дайте нам хоч малу надію звор>шити це серце, таке добре й великодушне. Скажіть: можливо... Майбутнє таке велике. Скажіть, можливо.
Довго Ростови не мали звісток про Миколеньку; лише в середині зими графові було передано листа, на адресі якого він упізнав синову руку. Одержавши листа, граф злякано і квапливо, намагаючись не бути поміченим, навшпиньках пробіг до свого кабінету, зачинився і став читати. Анна Михайлівна, дізнавшись {як вона і все знала, що робилося в домі) про одержання листа, тихим кроком ввійшла до графа і застала його з листом у руках; граф ридав і разом сміявся.
Анна Михайлівна, незважаючи на те, що справи її покращали, все ще жила в Ростових.
— Mon bon ami? 1 — запитливо-журно і з готовістю на всяке співчуття промовила Анна Михайлівна.
Граф заридав ще дужче.
— Миколенька... листа... поранений... бу... був... ma chère... поранений... голубчик мій... графинечка... в офіцери підвищений... хвалити бога... Графинечці як сказати?..
Анна Михайлівна підсіла до нього, обтерла своєю хусточкою сльози з його очей, з листа, закапаного ними, і свої сльози, прочитала листа, заспокоїла графа й вирішила, що до обіду й до чаю вона підготує графиню, а після чаю розповість усе, коли бог їй допоможе.
Весь час обіду Анна Михайлівна говорила про чутки війни, про Миколеньку; спитала двічі, коли одержано було останнього листа від нього, хоч знала це й раніш, і зазначила, що дуже легко може статися, й нині прийде лист. Щоразу, як при цих натяках графиня починала непокоїтись і тривожно поглядати то на графа, то на Анну Михайлівну, Анна Михайлівна зовсім непомітно зводила розмову на незначні речі. Наташа, з усієї родини більше за всіх обдарована здатністю відчувати відтінки інтонацій, поглядів і виразів облич, з початку обіду насторожила вуха і знала, що щось є між її батьком і Анною Михайлівною і щось відносно брата, і що Анна Михайлівна підготовлює. Незважаючи на всю свою сміливість (Наташа знала, яка чутлива, була її мати до всього, що стосувалося вістей про Миколеньку), вона не наважилась за обідом спитати м від неспокою нічого не їла і вертілась на стільці, не слухаючи зауважень своєї гувернантки. По обіді вона прожогом кинулася наздоганяти Анну Михайлівну і в диванній з розбігу впала їй на шию.
— Тітусю, голубонько, скажіть, що таке?
— Нічого, друже мій.
— Ні, серденько, голубчику, люба, персику, я не відчеплюся^ я знаю, що ви знаєте.
Анна Михайлівна похитала головою.
1 — Мій добрий друже?
— Vous êtes une fine mouche, mon enfant!,— сказала вона.
— Від Миколеньки лист? Напевно! — скрикнула Наташа, прочитавши ствердну відповідь на обличчі в Анни Михайлівни.
— Але, ради бога, будь обережнішою: ти знаєш, як це може вразити твою maman.
— Буду, буду, але розкажіть. Не розкажете? Ну, то я зараз піду скажу.
Анна Михайлівна стисло розповіла Наташі зміст листа з умовою не казати нікому.
— Чесне, благородне слово,— хрестячись, казала Наташа,— нікому не скажу,— і зараз же побігла до Соні.
— Миколенька... поранений... лист...— промовила вона урочисто і радісно.
— Nicolas!—тільки вимовила Соня, миттю бліднучи. Наташа, побачивши враження, справлене на Соню звісткою
про братову рану, вперше відчула весь тужний бік цієї звістки. Вона кинулась до Соні, обняла її і заплакала.
— Трошки поранений, але підвищений в офіцери; він тепер здоровий, він сам пише,— казала вона крізь сльози.
— От видно, що всі ви, жінки,— плакси,— сказав Петя, рішучими великими кроками походжаючи по кімнаті.— Я то дуже радий і, далебі, дуже радий, що брат так відзначився. Усі ви рюмси! Нічого не розумієте.
Наташа усміхнулася крізь сльози.
— Ти не читала листа? — спитала Соня.
— Не читала, але вона сказала, що все пройшло і що він уже офіцер...
— Хвалити бога,— сказала Соня, хрестячись.— Але, може, вона обманула тебе? Ходім до maman.
Петя мовчки ходив по кімнаті.
— Якби я був на місці Миколеньки, я б ще більше французів забив,— сказав він,— такі вони паскудні! Я б їх побив стільки, що купу з них зробили б,— провадив далі Петя.
— Мовчи, Петю, який ти дурень!..
— Не я дурень, а дурки ті, що від дрібниць плачуть,— сказав Петя.
— Ти-його пам'ятаєш?—раптом по хвилинній мовчанці спитала Наташа. Соня усміхнулася.
— Чи пам'ятаю Nicolas?
— Ні, Соню, чи пам'ятаєш ти його так, щоб добре пам'ятати, щоб усе пам'ятати,— із старанним жестом сказала Наташа, видно, намагаючись надати своїм словам найсерйознішого значення.— І я пам'ятаю Миколеньку, я пам'ятаю,— сказала вона.— А Бориса не пам'ятаю. Зовсім не пам'ятаю...