Княжна Марія підходила того дня з особливим трепетом до дверей кабінету. їй здавалося, що не тільки всі знають, що сьогодні станеться вирішення її долі', а що знають і те, що вона про це думає. Вона читала цей вираз на Тихоновому обличчі і на обличчі камердинера князя Василя, який з гарячою водою зустрівся їй у коридорі і низько вклонився їй.
Старий князь цього ранку був надзвичайно лагідний і старанний у своєму обходженні з дочкою. Цей вираз старанності добре знала княжна Марія. Це був той вираз, що бував на його обличчі в ті хвилини, коли сухі руки його стискалися в кулаки від досади за те, що княжна Марія не розуміла арифметичної задачі, і'він вставав, відходив від неї і тихим голосом повторював кілька разів одні і ті ж слова.
Він зараз же приступив до справи і почав розмову, кажучи "ви".
— Мені зробили пропозицію щодо вас,— сказав він, неприродно усміхаючись.— Ви, я думаю, догадалися,— говорив він далі,— що князь Василь приїхав сюди і привіз свого вихованця (чомусь князь Микола Андрійович називав Анатоля вихованцем) не для моїх чудових очей. Мені вчора зробили пропозицію щодо вас. А ви ж знаєте мої правила,— я вдався до вас.
— Як мені вас розуміти, mon père? — промовила княжна, бліднучи і червоніючи.
— Як розуміти! — сердито крикнув батько.— Князь Василь вважає тебе гідною стати його невісткою і робить тобі пропозицію за свого вихованця. Ось як розуміти, як розуміти?! А я тебе питаю.
— Я не знаю, як ви, mon père,— пошепки промовила княжна.
— Я? я? що ж я? Ліене вже не займайте. Не я піду заміж. Як ви? ось це бажано знати.
t Княжна бачила, що батько недоброзичливо дивився на цю справу, але їй тієї ж хвилини спало на думку, що тепер або ніколи вирішиться доля її життя. Вона опустила очі, щоб не бачити погляду, під впливом якого вона почувала, що не могла думати, а могла за звичкою лише підкорятися.
— Я бажаю лише одного — виконати вашу волю,— сказала вона,— але якби моє бажання треба було висловити...
Вона не встигла договорити. Князь перебив її.
— І чудово! — закричав він.— Він тебе візьме з приданим, та до речі захопить m-lle Bourienne. Та буде дружиною, а ти...
Князь зупинився. Він помітив враження, справлене цими словами на дочку. Вона опустила голову і збиралася плакати.
— Ну, ну, жартую, жартую,— сказав він.— Пам'ятай одне, княжно: я дотримуюсь тих правил, що дівчина має повне право вибирати. І даю тобі волю. Пам'ятай одне: від твого рішення залежить щастя життя твого. Про мене нема чого говорити.
— Та я не знаю... mon père.
— Нема чого говорити! Йому звелять, він не тільки з тобою, з ким хочеш одружиться; а ти вільна вибирати... йди до себе, обдумай і через годину прийди до мене і при ньому скажи: так чи ні. Я знаю, ти будеш молитися. Ну, хай так, молись. Тільки краще подумай. Іди.
— Так чи ні, так чи ні, так чи ні! — кричав він ще тоді, як княжна, мов у тумані, хитаючись, уже вийшла з кабінету.
Доля її вирішилась і вирішилась щасливо. Але що сказав батько про m-lle Bourienne,— цей натяк був жахливий. Неправда, припустімо, а все ж таки це було жахливо, вона не могла не думати про це. Вона йшла просто перед собою через зимовий сад, нічого не бачачи й не чуючи, як раптом знайомий шепіт m-lle Bourienne розбудив її. Вона звела очі і за два кроки від себе побачила Анатоля, який обнімав француженку і щось шептав їй. Анатоль із страшним виразом на вродливому обличчі оглянувся на княжну Марію і не випустив у першу секунду стану .m-lle Bourienne, яка не бачила її.
"Хто тут? Чого? Стривайте!" — неначе говорило Анатолеве обличчя. Княжна Марія мовчки дивилася на них. Вона не могла зрозуміти цього. Нарешті m-lle Bourienne скрикнула і втекла. Анатоль з веселою усмішкою вклонився княжні Марії, начебто запрошуючи її посміятися з цієї чудної пригоди, і, знизавши плечима, пройшов у двері, що вели на його половину.
Через годину Тихон прийшов кликати княжну Марію. Він кликав її до князя і додав, що й князь* Василь Сергійович там. Княжна, в той час як прийшов Тихон, сиділа на дивані в своїй кімнаті, і в'її обіймах плакала m-lle Bourienne. Княжна Марія повільно гладила її по голові. Прекрасні очі княжни з усім своїм колишнім спокоєм і променистістю дивилися з ніжною любов'ю і жалем на гарненьке личко m-lle Bourienne.
— Non, princesse, je suis perdue pour toujours dans votre coeur1,— казала m-lle Bourienne.
— Pourquoi? Je vous aime plus, que jamais, — казала княжна Марія,— et je tâcherai de faire tout ce qui est en mon pouvoir pour votre bonheur2.
— Mais vous me méprisez, vous si pure, vous ne comprendrez jamais cet égarement de la passion. Ah, ce n'est que ma pauvre mère...3
— Je comprends tout4, — відповіла княжна Марія, журно усміхаючись. — Заспокойтеся, мій друже. Я піду до батька,— сказала вона й вийшла.
Князь Василь, загнувши високо ногу, з табакеркою в руках І нібито вкрай розчулений, нібито сам жалкуючи і сміючись зі своєї чутливості, сидів з усмішкою зворушення на обличчі, коли ввійшла княжна Марія. Він квапливо підніс пучку табаки до носа.
— Ach, ma bonne, ma bonne 5,— сказав він, встаючи і взявши її за обидві руки. Він зітхнув і додав: —Le sort de mon fils est en vos m.ilns. Décidez, ma bonne, ma chère, ma douce Marie, qui j'ai toujours aimée, comme ma fille 6.
1 — Ні, княжно, я назавжди втратила вашу прихильність, 8 —— Чому ж? Я вас люблю більше, ніж будь-коли, і намагатимусь зробити для вашого щастя все, що від мене залежить
3 — Але ж ви ставитесь до мене з презирством, ви, така чиста, повинні ставитися з презирством до мене; ви ніколи не зрозумієте цього спалаху пристрасті. Ах, моя бідолашна мати...
4 — Я все розумію,
* — Ах, люба, люба,
• Доля мого сина в ваших руках. Вирішуйте, моя люба, моя дорогу моя ніжна Марі, яку я завжди любив, як дочку.
Він відійшов. Справжня сльоза заблищала на його очах.
— Фр... фр...— фиркав князь Микола Андрійович.
— Князь від імені свого вихованця... сина, робить тобі пропозицію. Чи хочеш ти, чи ні бути дружиною князя Анатоля Кура-гіна? Ти кажи: так чи ні! — закричав він,— а потім я залишаю за собою право сказати й свою думку. Так, свою думку, і тільки свою думку,— додав князь Микола Андрійович, звертаючись до князя Василя і відповідаючи на його благальний вираз.— Там чи ні?