Пшонь мав би остовпіти від подиву й обурення, зробивши це відкриття, але як тут остовпієш, коли ти лежиш, задерши йоги, в гнізді з тракторного колеса на висоті метрів у п'ятнадцять над землею? ,
Тому Пшонь вдався до заняття цілком природного для такого паскудного чоловіка: став лаятися, погрожувати, репетувати.
Саме оця крикнява й зібрала довкола стовпа в гніздом (із Пшонем у гнізді, нагадаємо) веселоярівців, які попервах тільки слухали, а тоді вже мали змогу й побачити, а згодом і подивуватися отій несамовитості Пшоневій.
Бо й справді: чого б ото галасувати? Ну, поклали тебе в гніздо, ну, поспав і проспався, то й що з того? Лежи собі, як у тещі на пуховиках, і дякуй долі, що над тобою сонце світить, а довкола люди спокійні й доброзичливі. Он грецький схимник Симеон півтори тисячі років тому заліз на стовп в сорок ліктів заввишки і простояв на ньому цілих сорок сім років — і ні з рота духу, ні з губи мови, ніяких скарг, ніяких погроз. Або наш письменник з дванадцятого століття Кирило Туровський добровільно заліз на стовп і просидів там до самої смерті — і теж нічого. Або стовпник Микита Переяславський, якого з стовпа ні зманити, ні стягти не змогли, аж поки в 1186 році вбили, щоб не дратував людей своїм дурним подвижництвом, хіба не може він бути взірцем витривалості й упертого спокою?
Але Пшонь не знав не тільки Гегеля, а й нашої історії.. Що йому історія і що він — історії? Єдине, що могло його об'єднувати бодай якоюсь мірою з отими давніми-прадавніми стовпниками, це хіба що слово "стовп", яке по-грецьки читається: "стилітас", дуже нагадуючи,звичне нам слово, "стиліст". Слово це найчастіше застосовується до письменників, до Пшоневих анонімок навряд чи воно тулиться-тичеться, що ж до його лайок з гнізда, то вони справді могли б увійти до всіх підручників злочинницької стилістики, і тут автор, на жаль, німує, не маючи змоги навести бодай один приклад з Пшоневого злослів'я, пам'ятаючи, що над ним (автором) вивищується ціла купа літературно-критичних скоромників.
Але автор, дбаючи про своїх майбутніх критиків, хоче прийти їм на допомогу коли не в розкритті словесних структур^ які випльовував Пшонь, сидячи в гнізді біля веселоярівської чайної, то принаймні в справі скласифікування цього літературного персонажа. До якого різновиду літературних героїв віднести Пшоня? До комічних? Але ще Гегель сказав: "Взагалі неможливо зовні прив'язати насмішку до того, що не має насмішки над самим собою..."
Пшонь не знав ніколи, що таке сміх, зуби він вишкіряв тільки для погрози, як тигр у клітці, коли б йому запропонували не те що затанцювати, а лише подивитися на жартівливий народний танок, він негайно б склепав анонімку про те, що танцюристки непристойно підкидають ноги і рухають стегнами.
Тоді що ж, може, це трагічний герой? Але й для цього Пшонь був істотою занадто незначною. Відомо, що в усіх класичних трагедіях герої насамкінець пронизували себе мечами, пшатами, кинджалами й іншою холодною зброєю. Коли б хтось запропонував Пшоневі зарізатися (зважаючи на його цілковиту непотрібність для життя і для людей), він би негайно настрочив анонімку про те, що цим ножем різали оселедці, які в сільмаг поступають з перебоями. Ну, і так далі...
Тому Пшонь, несвідомо усвідомлюючи, що він не може бути героєм ні трагічним, ні комічним, пробує бути зловісним, не врахувавши тої простої обставини, що український народ упродовж цілих віків розправлявся з усім зловісним з допомогою найвйпро-буванішої зброї: сміху, реготу, зневаги й забуття.
Пшонь стирчав у гнізді, боявся поворухнутися, гарчав і скреготав:
— Безобразія!
— А луна в осінньому тумані над степом і над садками Веселоярська глузливо повторювала: азія... азія... азія...
— Я вам покажу! — скреготав зубами Пшонь. Кажу-жу-жу! — знущалася з нього луна. ,
— Ви в мене застрибаєте! — обіцяв він у лютДм безсиллі. Баєте-баєте-баєте! — пересміювалося довкола..
Як бачимо, в автора не вийшло стрункої теорії новітньої мі-фикології. Від Адама до Пегаса, від поетів до стилістів, змішалося грішне з праведним, переплуталося.
Поняття "рай" тепер не залежить ні від яких вищих сил, ї кому жити в тім раю, визначають теж не вищі сили, а ті, хто його збудував.
Гриша Левенець не пішов дивитися на привселюдне зганьблення наклепника й анонімника. Не займав би він високої виборної посади, то неодмінно опинився б під тим гніздом на стовпі й покричав би отому новітньому "стилісту":
— То що? По всьому району поповзли чутки і трудові маси сколихнулися й обурилися? Ану ж бо сколихнися в отому гнізді! Тепер тобі пе поможуть, як казав наш великий філософ Сковорода, ніякі словесні вивертаси!
Гай-гай! Гриша, хоч як йому кортіло опинитися сьогодні серед веселоярівців і поглумитися досхочу над пасквілянтом і наклепником Пшонем, вимушений був сидіти на своєму службовому місці, заспокоюваний хіба що багатомудрою Ганною Панасівною, яка нагадувала йому, що в історії ще й не таке бувало.
Чи ж треба пояснювати читачам, що зухвалий задум водрузити [Пшоня в штучно збудованому гнізді, належав саме Гриші Левенцю І і що саме про це він попросив Давидка Самуся. Давидко, хоч був [заклопотаний перейменуванням своєї зрадливої Мирослави, змо-білізував оту "братву", тобто своїх знайомих електротехніків, а вже ті, як то кажуть, провели ідею в життя.
. Власне кажучи, Гриша, хоч і неприсутній, тримав руку на пульсі, він одрежисерував усі події, зробив це непомітно, але точно і, сказати б, вишукано.
Коли під стовпом, на якому сидів Пшонь, зібралися всі ті ве-селоярівці, які могли там зібратися, і коли Пшоневі прокляття, погрози і репетування досягли, як висловлюються астрономи, апогею, зненацька, мов давньогрецький бог, з машини з'явився дільничний міліціонер' Білоцерківець, сюркнув (на жаль, не в роговий, за яким так тужить дід Утюжок, а в бляшаний сюрчок) і об'явив:
<— Лаятись заборонено! /
• А слідом за цим пригуркотіла машина електротехніків, отОЇ "братви", про яку казав Давидко Самусь Левенцеві; ііід'їхала під стовп, вжик-вжик — і залізне гніздо поповзло "ві6)рг до 'Іфго. йтучно
створеного веселоярівськими механізаторами (для лелек, для лелек, дзя захисту природи!) гнізда, де несамовитів Пшонь.