Гриша ще не оклпгав після козячої комісії, тому пе мав ніякісінького бажання мати зустріч на високому рівпі. Він побіг до кімнати секретаря, підморгнув Ганні Панасівні, приклав пальця до губів, тихенько попросив:
— Там отой Жмак котить, то ви йому щось збрешіть, а я сховаюся в кімнаті Свпридона Карповича.
— Григорію Васильовичу, хіба ж так можна? Ваша посада не дозволяє...
—
12*
355
Але Гриша не дослухав і побіг ховатися. Посада по дозволяє, то дозволяє вік. Не цілуватися ні йому з товаришем Жмаком!
Гаппа Панасівна, осудливо похитуючи головою, швидепько подріботіла назустріч Жмакові, щоб порятувати вже не так свого несерйозного голову, як високу честь установи, якій вона оддала, вважайте, все своє життя.
— Голови нема,— повідомила Гаппа Панасівна товариша Жмака, щойно той, хряпнувши дверцятами машини, став на всселоярів-ську землю.
— Аде?
— Викликали па обласну нараду.
— А голова колгоспу?
— Не знаю. Здасться, теж.
— В області?
— Здається.
— Вам усе здається, усе здасться, шановна! — посварився пальцем на прищуплену Ганну Панасівну Жмак.— Я прибуваю, поніма-і єш, з важливими вказівками, а ваші голови повтікали в невідомому! напрямку! Може, мепі створювати штаб по розшуку ваших голів?
Треба сказати, що Жмак, окрім почипів, страшепно охочий був; до штабів. На фронті він но був, у армії не служив через якусь фізичпу ваду, але штаби любив безмірно і створював їх з будь-якого приводу. Це лупало для нього як музпка. Але слова про штаб для розшуку голів були тільки, сказати б, адміністративним жартом. Жмак пе став павіть насолоджуватися враженням, яке справив цей жарт па скромну Ганну Панасівну, пірнув у магаппу, хряпнув дверцятами, скомандував:
— І-ван!
— Куди?
— На ферми!
— На які?
— Сам зиаєш!
Івап утримався від подальших розпитувань і коментарів. їздив сюди по нершпй місяць і знав, що головний зоотехнік колгоспу "Дніпро" — дружина нового голови сільради. Не попався товаришу Жмаку голова — окошиться все на його благовірній. Може, в цьому є велика мудрість. Хай не приндиться! А то в неї і освіта, і краса, а тепер ще й головиха! На таких, як Івап, навіть краєм ока пе змигне. А в нього в машині, до речі, їздили й не такі!
За часів, які тепер можпа б віднести до історичних, коли Веселоярськ звався ще Карповим Яром і перебував у первісному стані (вчепі називають його оріпьяцьким), на його єдиній тоді фермі го-пакував і безчинствував товариш Вивершений, якого з настанням нових часів довелося тихенько відпровадити па заслужений відпочинок. Товариш Жмак, треба віддати йому належно, утримувався на відстані поштивій від тваринництва, яке здавалося йому чимось мало пе інопланетним. Ну, так, він споживав його продукцію, вигадав для себе вередування па чорну масть, міг би на дозвіллі попросторікувати про внесення високих принципів у розвиток тваринництва, але пе більше. Далі він не знав нічого і не хотів знати. Ясна річ, можна було б звернутися до історичної пам'яті товариша їЖмака, нагадати йому про наших предків, які не тільки розвивали тваринництво досить успішно, а й зробили його предметом свого Мистецтва, про що свідчать зобраясенпя диких і домашніх тварин у всесвітпьовідомих печерах Альтаміра (Іспанія), Три Брати (Франція), а також у нашому Чортомлику на Дніпропетровщині, в Солосі і Кам'яній Могилі на Запоріжжі, в Мізині й Баламутівці на Чернігівщині, в Жаботині на Черкащині, в Ромнах на Полтавщині, в Оксютпнцях на Сумщині, в Иезвиську на Івапо-Франків-щині, в Більче-Золотім на Тернопільщині і на славетній пектораді з Товстої Могили на Дніпропетровщині.
Будьмо поблажливі до товариша Жмака. Він не мав ніякісінького уявлення про далеких своїх пращурів, пе пробував охопити поглядом усю свою землю, скромно обмежуючись (але не вдоволь-няючись, о ні!) тпм шматком землі, що мав під ногами. Носив він взуття сорок четвертого розміру — не занадто велике, але не дуже й мале, та кожен згодиться, що масштаби людини не залежать від розміру її взуття. В степах печер пемас, отож товариш Жмак міг спокійно прожити життя, пе вивчаючи печерпих малюнків, про пектораль і Чортомлпк віп, здасться, щось чував і навіть, напруживши пам'ять, зумів би намалювати в своїй уяві зображення свійських тварин, яких розводили наші предки. Але що то за тварини, які вони, навіщо і який їхній вплив на сучасну систему господарювання — цього б віп уже не сказав нізащо. Та й справді. Що нам ті далекі, давно вмерлі тварппи? Лея^ать, стоять, біжать, пасуться — ото й усе. Яке це має відношення до наших завдань і до наших потреб?
Товариш Жмак налетів на ферми в грізному ореолі вимог, невдоволень і навіть погроз, його грімкотлива машина мала сприйматися як вогнепальна колісниця караючого бога, все довкола мало б тіпатися від страху, стелитися травою, припадати до землі.
Гай-гай! Все цс відбувалося лише в розвогненій уяві товариша Жмака, розізленого тим, що він не пообідав і не впіймав жодного з веселоярівських керівників, щоб сказати їм своє представницьке слово.
Треба ж було статися, щоб зустріла Жмака мама Сашка. Коли ми сказали, що знання товариша Жмака не сягали в глибини часів, то це можна було б пояснити його надзвичайною заклопотаністю часами нинішніми. Але чим можна виправдати незнання товаришем Жмаком того факту, що мама Сашка, заслужена доярка колгоспу "Дніпро" — рідна мати голови Веселоярівської сільради Григорія Васильовича Левенця? Тут ні пояснень, ні виправдань.
Отже, товариш Жмак напоткнувся (ох, яке ж малолітературяо слово!) на маму Сашку.
— До ваша зоотехнічна? — відхиляючи дверцята і виставляючи з машини йогу, закричав Жмак.
— Здрастуйте,— сказала мама Сашка.
— Що?"
— Здрастуйте.
— А-а. Вітаю вас. Добридень. Ви тут працюєте?
— Працюю.
— Як ваші трудові успіхи?
— Та ніби нічого.
— Дуже приємно. Дуже. Але мені треба вашу головну зоотехнічну. Як її? Левенець?
— Та ні. У пас головний зоотехнік Дарина Порубай.
— Порубай?
— Порубай.
— Як же це може бути? А чоловік у неї хто?
— Левенець.
— А вона Порубай?
— Порубай.
— Слухайте, не морочте мені голову! Ви хто така?
— Я — доярка. Олександра Левенець.
— Левенець?
— Левенець.
— Ага. Значить, дружина в Левепця пе Левепець, а Порубай, а ви собі звичайна доярка, а Левенець. Тоді при чім же тут ви?