Незвичайне почуття звільнення, свободи не полишало, а разом з тим і перший, і другий день дороги не виходив з пам'яті, був з ним Миколенька Гнєдич...
Щоб попрощатись, він рано, ледь зазоріло, прибіг на ноштову станцію і несподівано в останню хвилину спитав: "Невже ж оце їдете?.." Ніби не знав раніше, що це повинно трапитись. Гнєдич не вірив, не міг повірити в розлуку. За минулі два роки вони здружились, як брати, полюбили один одного і не уявляли тепер життя, щоб не зустрічатись, якщо не щодня, то хоча б один раз чи двічі на тиждень, щоб вести оті тихі вечірні розмови, які радують серце, підносять дух і вселяють віру в добро і людську щирість. А що ж тепер буде?
— Сиротою лишаюсь. — Миколенька раптом якось незграбно, боком прихилився до Котляревського і затих.
— Чого ж ти, друже мій?! Дасть бог, побачимось. — Іван Петрович міцно обійняв друга за плечі, взяв під руку. — Наступного літа приїзди в Полтаву. Побродимо околицями, за Ворсклу махнемо. Як хороше там в літні вечори! Цвітом всі луки вкриваються. Диво земне!
Гнєдич зажурено хитнув головою:
— Добре було б... але як же ж "вона"? Не відпустить...
"Вона" — це "Іліада". Миколенька дні і ночі, як каторжний, що добровільно поклав на себе незміряний труд, сидів за письмовим столом. Великий Гомер, святиня ста родавнього світу, під його чарівним пером оживав у російському перекладі. За кілька днів до Нового року Гнєдич ощасливив друзів ще одним десятком строф. Божественно звучав чіткий, як вилитий, гекзаметр, почув би його сам Гомер — здивувався б геніальності російського поета. Але то лише початок, а скільки ще літ подвижницької праці випаде молодому другові пережити — нікому поки що не відомо... Не скоро, не скоро він побачить Полтаву — "Іліада" забере кращі роки, він віддасть їй кожну вільну хвилину, все свідоме життя, хоч, щоправда, іншої долі йому не треба. Дай же, боже, йому сил та снаги більше, щоб вивершив задумане...
На роздоріжжі визирнув у віконце. Далеко в небі пропливли золочені маківки Смольного монастиря, шпиль Петропавловського собору лишився праворуч, танули обриси палаців і казарм. Ще верства, сотня саженів — і ось уже зовсім щезла Північна Пальміра, поглинув невситимий туман, поховав навіки.
Але знову випливло, ожило бліде, змарніле обличчя. Гнєдича, і почувся голос:
— Тут, на берегах Неви, у вас, дорогий мій Іване Петровичу, лишаються справжні друзі. Крилов, Батюшков і багато інших, яким все краще, славне, далебі, не чуже. Ще хочу сказати: заради всього святого, не полишайте роботи над "Енеїдою". її треба довершити, чого б то не коштувало, і, якщо у вас щось напишеться, буде, отже, готове, шліть неодмінно. Обіцяю вам твердо: все буде негайно прочитано і запропоновано до опублікування. Нехай знають усі, хто не глухий, про наше рідне слово...
Голос став слабнути, стихати, і ось він уже зовсім розтанув у свіжому весняному повітрі.
Ах, друже мій, у думці відповідав Гнєдичу, не так все просто, як здається, а втім, ти це й сам добре розумієш. З кожним роком часу лишається все менше і менше, а робота посувається повільніше, хоч, зрозуміло, продовжувати її обов'язково буду — інакше не мислю й життя свого. Проте для початку було б добре дістатися домівки, ввійти під рідну стріху, знайти спокій — хоч би відносний, — досить набідувався по білому світу. А там — з'явиться можливість — необхідно знайти собі службу, щоб бодай скромно, але жити, не залежати від випадку і, зрозуміло, працювати, працювати над "Енеїдою"... Все це, однак, скоріше одні фантазії, мрії. Де нині у Полтаві приготували тобі місце, якщо і. в столиці, з її можливостями, нічого не знайшлось? До канцелярії ти не ходок — не ті літа, у домашні вчителі проситися до якого-небудь перезрілого недоростка — теж пізнувато, хоч, правду кажучи, корисним бути саме на ниві освітній кортіло. А поки що — дзвенять, перемовляються піддужні дзвіночки та чути хрипкий голос ямщика.
Що ближче до Москви, то кращою ставала дорога, як камінна, гриміла під колесами. Все частіше траплялись гуртівники, гнали в столицю величезні табуни худоби, мчали кур'єрські прольотки, погойдувались на вибоїнах запряжені четвериками розкішні карети. Одного разу обігнали партію кайданників. Вже проїхали мимо, вони лишились за переліском, а сумний кайданний дзвін ще довго не стихав, каламутив душу, ввижались сірі обличчя нещасних, високі шапки варти.
Понад два тижні добивались до Москви — за тих часів не так вже й задовго. Доводилось — іноді день, а іншого разу і два — чекати змінної пари коней. І це затримувало.
Ще гірше стало з кіньми після Москви. Їх забирали люди служиві, станційні доглядачі без слова, покірно відправляли їх в першу чергу, і розмови, претензії на них не впливали. Розгадавши у капітані людину совісну, незлостиву, деякі доглядачі зразу ж ставали їжакуватими, з ними не можна було й говорити. Інша справа — фельд'єгер. Той з ходу, ще не ввійшовши до станції, кричав, тупав ногами на ошалілого доглядача, вимагав негайно коней, та найкращих, тикав в обличчя шапкою з чорним султаном: "Щоб миттю!.. Не потерплю!.. Та самовар — на стіл! Зараз же!.." І справді, не встигав проїжджаючий красунь фельд’єгер допити свій чай, як біля ґанку стояли добрячі коні, а хвилиною пізніше — десь за сільцем, за околицею стихав кінський тупіт, і карета зникала, танула в жовтавому світлі призахідного сонця. А, ідучи по "своїх власних потребах", капітан, хоч і з подорожньою, виданою у самій столиці, лишався ще на півдня в чеканні зустрічної пошти.
Це стомлювало і, коли б не книги, які на всякий випадок лежали зверху у баулі, не знав би, де себе подіти. Прокурені хати поштових станцій набридли до смерті. Та коли, попивши чаю з дорожнього самовара, сідав ближче до свічки, запаленої добросердечною дружиною доглядача, забував на деякий час і нахабнуватого господаря станції, і докучливого попутника — відставного ротмістра, поміщика Курської губернії, що, як відомо, межувала з його, капітана, Україною. Ротмістр надокучив своїми оповідями про поїздку в гості до сусіда — якогось Баклицького — теж військового, учасника російсько-турецької війни та відставленого по причині поранення. "Може, і ви, пане капітан, бували там, під Ізмаїлом, коли штурмували його? Бачу, орденом Анни відзначені". — "Помиляєтесь, мосьпане, відзначений, та не за це", — відповідав, аби відчепитись.