— Виявляється, Пеглеван — зовсім не Пеглеван. Це — Селім-бей. Татарин клянеться, що впізнав його.
— Цього можна було сподіватись.
— Але чому ж він прізвище змінив?
— Що ж тут незрозумілого? — Котляревський підвівся, застебнув шинелю. — Селім-бей, безумовно, знає про аманатів і боїться за них: ану ж розкриється, хто такий Пеглеван, тоді ми маємо право чинити з ними за законами воєнного часу.А це його родичі, одного племені люди. Якщо з його вини їх спіткає нещастя, його прокленуть. А це цілком можливо. Але цього не буде... Стежте, поручику, щоб з заручниками поводились чемно, годували добре. Такий наказ командуючого. Особисто простежте.
— Це цеє, як наказано, робиться.
— А вже генерал Войнов догонить супостата, — сказав Пантелій Ганжа. І, не звертаючи уваги на поручика, що, здається, не збирався покидати приміщення, попросив: — Ваше благородіє, Іване Петровичу, так що скоро в похід знімаємось, а ви ще й не їли. Вся каша ціла. Та вона ж і холодна вже, дозвольте — підігрію.
— Спасибі, Пантелію. Я ситий. Ось візьми теку і в похідний мішок поклади та бережи, на дальшому привалі допишу... А поки що — з богом! У похід! Незабаром — Ізмаїл.
Привал закінчився. І підрозділи другого армійського корпусу Задунайської армії покинули Челебе. У складі гауптквартири їхав і штабс-капітан Котляревський — ад'ютант командуючого, автор української "Енеїди".
Книга третя
ПАНСІОН
1
Їхати! І чим скоріше, тим краще. Він задихався в цих так званих мебльованих кімнатах, пропахлих дешевими лойовими свічками, поганеньким тютюном і бог зна якою задавненою квашениною. У величезному кам'яному місті кожний заклопотаний собою, живий ти чи гибієш — кого це обходить? Може, саме тому звідси, здалеку гледячи, істинним раєм здавався маленький, що приліпився на самому схилі Подільської гори, батьківський будиночок, а потопаючі літньої пори у вишневих садах непоказні, більш ніж скромні, будови впродовж Пробойної [11] красивіші великокняжих палаців на Невській набережній. Однак він би погрішив проти істини, якби сказав, що не полюбилися йому Літній сад з його дивними алеями і затишними куточками, острівці на Неві і білі ночі. І все-таки... І все ж таки в останні дні все частіше снилися, невтримно манили до себе заворсклянські несходимі луки і молоді зеленошумні гаї поблизу рідного міста.
До думки про від'їзд він приходив вже не раз, поступово утверджувався у ній, але доконечно рішився після візиту до грізного царського фаворита.
Перед тим Котляревський встиг побувати у приймальнях багатьох високопоставлених.чиновників, тих самих, хто мав пряме відношення до справ державних, від чиєї волі, а часом і настрою, залежала доля сотень тисяч їм подібних, а можливо, і всієї неосяжної імперії.
Візити закінчувались по суті нічим. Нікого не турбувала доля збіднілого дворянина, що не мав ні землі, ні людських душ під своєю рукою і який приїхав із далекої провінції шукати служби у Північній Пальмірі. Мало хто і знав його. Проте деякі знали, буцімто чули чи щось і читали, і все ж таки, ледве заходила мова про службу, чемно, але незмінно відповідали: "На превеликий жаль, мось-пане, поки що нічого нема..." В іншому не менш високому місці говорили приблизно так: "Дуже прикро, милостивий пане, але змушені засмутити вас. Так-с... Однак заходьте, либонь, щось і знайдеться..." Коли ж прийти, про це згадати забували.
Траплялось, що особа з численними орденами та медалями на мундирі, в чині дійсного статського радника, почувши ім'я візитера, розпливалась в перебільшених і відтак явно фальшивих люб'язностях: "Радий, дуже радий... Аякже! Давно мріяв, так би мовити, особисто лицезріти творця "Енеїди". Боюсь вірити, що переді мною сам автор. Так, мосьпане, смішно, навіть дуже. Таке, як у вас, зустрінеш нині не часто... А стосовно служби, милостивий пане, то, мушу визнати, до крайності здивований: для чого вам, голубчику, служити, витрачати дорогоцінні хвилини на писання — кгм — вихідних паперів? Се дуже спустошливо для вітчизняної і, скажемо відверто, ще бідної словесності. Інша річ, ми, грішні, служим заради злиденного існування. Ви ж — милістю божою піїт, творець, так би мовити, світу прекрасного, і, отже, маєте законне право — встигати лишень збирати вам належну данину, ми ж — ваші піддані і, отже, у вічному у вас боргу.
Задоволена своєю промовою, особа посміювалась, нюхала заморський тютюн і, ґрасуючи а ля франсе, розсипалася в люб язностях: "Зрозуміло, мосьпане, якщо хоч найменший трапиться випадок, то заходьте, так-так, можливо, що-небудь вас достойне, і відкриється... Але... не раніше майбутнього року".
І — вся розмова. Просити, переконувати не мало сенсу: однаково, що звертатись до глухої стіни. Даремно і скаржитись: адже йому не відмовляли, щоправда, нічого суттєвого і не пропонували. "Чекайте. Заходьте" — і тільки. А скільки чекати? Рік? Два? Десять? Не такий був, однак, візитер — колишній канцелярист, домашній вчитель, а пізніше і військовий, який встиг за свого життя чимало набідуватись і набачитись, щоб не розуміти значення подібних обіцянок. Саме так декотрі із високопоставлених позбавлялись небажаних візитерів.
В той вечір вирішив остаточно: їхати! І як можна скоріше.
2
Вісімнадцять років тому, у минулому, вважай, столітті, полишив рідний дім, і всі оці дуже нелегкі роки, ніде надовго не знаходячи пристановища, не маючи над головою надійної покрівлі, нічим особливо не зв яза-ний, відчував себе отією людиною, що постійно перебуває в дорозі. Спинившись на ніч чи день, а десь на місяць чи навіть і на рік, а то й довше, все одно лишався подорожнім: надходив час, коли виразно долинав манливий голос піддужних дзвіночків, дріб невгамовного дощу у шкіряний дашок поштової карети. В передчутті обов'язкового від’їзду з'являвся напрочуд п'янкий, ні з чим не зрівнянний настрій звільнення, бажання простору, а біль пережитого поступово стихав. В дорозі мав надію забутися, побачити таке, що досі не бачив, таємно-чарівне, нові місця і обов'язково нових людей.
І цього разу, ледве поштова карета поминула міську заставу і шлагбаум, чіткою рисою відділивши минуле від нинішнього, лишився позаду, як раптом знайомий настрій неспокійного захоплення охопив його, і він готовий був забути все, що так боляче зранило серце. Головне — він їде, причому не куди-небудь, а додому, все останнє не мало значення. Як музика, дзвенить, заливаючись під різьбленою дугою, дзвінок, високо на козлах бовваніють широченні плечі ямщика, а у віконце карети світить весняне небо, сонце посилає перше ранкове вітання; під колеса стелеться безкінечна смуга битого тракту, по обидва боки збігають назад одинокі берізки, обтерхані колесами кущі терну, а на відльоті від дороги, неначе кружляючи, пливуть і пливуть у зворотний бік дерев'яні, чорні від часу, ледве помітні в землі, селянські хатки.