Їхали нічним степом. Під великими мерехтливими зорями.
— Який-то він, хан? — кинувши повід на луку, ледь похитуючись у сідлі, стиха заговорив Катаржі. — Чи прийме в такий пізній час? Що заспіває? Мабуть, і гадки не має, які-то гості ось-ось постукають до нього у ворота.
— А я думаю, знає, — відповів Котляревський теж стиха. — Хіба що пізнувато йому про це донесли. За це ми повинні дякувати його молодшому синові. Допоміг він нам, а головне — з біди визволив.
— Правда. Віриш, у мене таке почуття, ніби юнак цей усі останні дні й ночі з нами незримо. І слідкує, і оберігає, стрілу ворожу відводить.
— Напевно... А щодо Селім-бея, то була б у нього найменша змога — не став би з нами маніжитись.
Деякий час офіцери їхали мовчки, пильно прислухаючись до нічного степу, до крику птаха, що пролітав над головою, до шуму вітру в придорожніх очеретах, до хрускоту сухого сніжку під копитами.
Пильно придивлялись до всього навколо і ординарці. Вони знали: ось-ось з'являться Каушани, отож треба бути насторожі.
— Що задумався? — притримавши коня, спитав Катаржі.
— Та так, нічого, — відповів штабс-капітан, і після короткого мовчання в свою чергу спитав: — Чи все врахував ли ми з тобою?
— На місці буде видніше.
— Чим ближче епілог нашої місії, тим більше хвилювання. Це зрозуміло. А ти хіба цього не відчуваєш?
— Не про мене мова. Треба, щоб кожний узяв себе в руки, та поміцніше.
— Куди вже міцніше, — усміхнувся Котляревський. — Сам бачиш: не люди в нас, а кремінь. Стефан чого вартий. А ординарці! Чого вони тільки не пережили за п'ять діб, і хоч би що.
— А інших ми б і не взяли на таке діло. Подивись но: здається мені чи, може, справді чорніє — он там, лівіше?
— Дерева. А за ними — покрівля... Не інакше — мечеть. Видно Каушани вже. Не було б так місячно — і не побачили б...
Мовчки вдивлялися в купу дерев, які швидко наближались.
З пагорба Каушани відкрились як на долоні. Криві завулки, наповнені до краю сивим загуслим туманом, неначе в їхніх надрах щось постійно куріло, а звідти повільно піднімалась пара, яка розтікалася місячними доріжками над степом. Зліва, на пагорку, туман був рідший, там поблискував верх мечеті, горбатились темні руїни. А праворуч, круто вниз, до річки, спускалася стіна фортеці. Десь там, за стіною, ханська резиденція.
З'їхали з пагорба. Коні, почувши житло, легко йшли по твердій дорозі.
— Дивись! — вигукнув Котляревський, побачивши кінну групу, яка несподівано з'явилась у воротах фортеці. — Не інакше як зустрічають.
Катаржі озирнувся, підкликав Стефана:
— Передай старшому охорони: всім вибиратися в голову загону. Негайно!
Стефан мовчки повернув коня і кинувся виконувати наказ; не пройшло й хвилини, як усі тридцять вершників обігнали офіцерів, затулили їх собою.
Тим часом кінна група виїхала з тіні на місячне світло.
Зближалися повільно. Уже чулось сердите форкання коней, безладний тупіт копит, а за 'хвилину на офіцерів і їхніх ординарців глянули з-під лисячих малахаїв схожі одне на одне плескаті похмурі обличчя.
— Зустрічають, — трохи підвівшись на стременах, сказав Катаржі.
— Схоже. А може, й не нас?
— Пани офіцери! — озвався Стефан. — Це ж...
— Хто?
— Селім-бей! — І звернув коня вбік, щоб офіцери могли краще роздивитись усю кінну групу. Передній був одягнутий багатше за інших і тримався в сідлі гордовито; блищало золочене руків'я ятагана.
— Він, — підтвердив Котляревський. — Воістину, чого не ждеш...
— Чого ж — ждали, — Катаржі поклав руку на мушкет.
— Не спіши.
— Твоє довір'я може дорого нам обійтись. Селім-бей наближався. Не зменшуючи рисі, не звертаючи уваги на своїх земляків, які їхали назустріч, він рухався серединою дороги прямо до них, і ті, ще здалеку пізнавши ханського сина, мимоволі розступилися, створивши коридор. Селім-бей проїхав по ньому тільки один, бо загін, що його супроводив, затримала охорона і, таким чином, замкнула коридор. Не доїхавши п'яти кроків до офіцерів, Селім-бей невловним рухом торкнув повід і спинився. Спинилися всі.
— Салам алейкум!
— Салам!
— Агаси-хан жде вас, — сказав Селім-бей так спокійно, ніби ніколи раніше не зустрічався з російськими послами й не загрожував їм усіма карами, не обіцяв одвезти в "подарунок" ізмаїльському Гасан-паші.
Не чекаючи відповіді, він круто повернув коня, коридор перед ним розімкнувся, всі його вершники приєднались до решти загону.
Офіцери, перезирнувшись, рушили за Селімом. На пів-дорозі до фортеці Селім-бей притримав коня.
— Як здоров'я твоє, шановний Селім-бей? І твоєї сім'ї? — спитав Котляревський.
— Слава аллаху. А твоє?
— Дякую.
— А твоє, ефенді? — звернувся Селім-бей до Катаржі.
— Не скаржусь.
Стефан перекладав слово в слово і, коли б міг, передав би й прихований зміст у словах ханського сина — ледве прикритий лютий тріумф. Селім-бей примусив себе навіть усміхнутися, коли Котляревський сказав, що він, Селім-бей, надзвичайно уважний, правда, усмішка його скоріше нагадувала вовчий вишкір.
До самого в'їзду в двір ханської резиденції всі мовчали.
14
Офіцери помітили, що ворота за ними відразу зачинилися і в той же час біля брами стала сторожа, але удали, ніби нічого особливого не сталося. А втім, у ханському палаці, очевидно, інакше й не діяли, ворота тут звичайно тримали зачиненими. Одначе те, що відбулося потім, неабияк стурбувало.
У татар, які їхали з загоном, люди Селіма відібрали зброю, коли ж хтось спробував учинити опір, його схопили й, заломивши руки, силоміць вирвали з піхов ятаган. Роззброєних погнали у віддалений куток двору.
Посланий до ханських служителів Стефан нічого не міг вияснити. Ті, здавалось, перестали раптом розуміти свою мову. Стефан повернувся ні з чим.
— Щось затівається, — сказав Катаржі. — На випадок чого...
— Не поспішай... Мене цікавить хан. Невже він це бачить і мовчить? .
— А як ти думав? Певна річ, бачить. Нам звідси не вибратися так просто.
— Нічого ще не відомо, — заспокійливо мовив Котляревський. — Одне .тільки ясно: ми не повинні залишати один одного. Ординарці повинні бути з нами, і ти, Стефане, теж. Нікуди ані на крок. Думаю, нас швидко покличуть.
Катаржі; скептично посміхнувся, їх ніхто не кликав, їх не помічали. А час ішов.