Спочатку він нічого не зрозумів і перечитав ще раз. Не вірячи своїм очам, перечитав утретє. Так, ніякого сумніву; листа написано рукою штабс-капітана, почерк свого друга Нікітенко знав: рівний, каліграфічний почерк людини, яка довгий час працювала перебілювачем казенних паперів. І якщо все, що написано, правда... Чи не занадто все так добре, щоб здавалось правдою? Люди, які приїхали разом з сином Агаси-хана, стають аманатами? Тобто заложниками? Вони будуть у таборі росіян, аж поки не закінчиться кампанія за Ізмаїл? Що ж виходить? Виходить, сто болячок йому в печінку, що він, поручик Нікітенко, знову мало не пошився в дурні! Ось що виходить... Але ж украдено коня. Як же це погодити з листом?
Поглядаючи на збентеженого поручика, Махмуд-бей стурбовано спитав:
— Пане поручику, а що відомо про штабс-капітана і його людей? Невже біда яка?
— Про це ти... ти скажи, Махмуд-бей. Де вони? В штабі нічого не відомо, окрім того, що вони попали до рук Селім-бея і... твоїх.
— Моїх? — здивовано перепитав Махмуд-бей. Якусь мить він мовчав, потім гаряче й швидко заговорив: — Це наклеп! Я їх звільнив... їх справді захопив був Селім-бей, але нині вони мають бути в повіті Оран-оглу, каймакам якого мій другий брат — Іслам-бей.
— Ти кажеш... ти звільнив їх?
— Так. Ось і записку написав штабс-капітан... перед своїм від'їздом.
— Я вірю тобі, кунак мій дорогий... — Голос Нікітенка перехопила гаряча хвиля. — Прошу вибачити за образу, що завдав тобі. І того разу я помилився...
— Я все забув, пане офіцер... Однак скажи, чому ти кажеш, що штабс-капітан і його люди в небезпеці?
— Кінь... Ми взяли коня. Пастуха Селім-бея затримано.
— Коня знайшли?! Слава аллаху! — Махмуд зрадів, юне обличчя його засяяло щасливою усмішкою. — А я думав — Селім забрав коня, і його вже ніколи не знайти.
— Однак ми гаємо час, — похопився поручик. — їдьмо в штаб до командуючого... поки він не послав людей до Селіма. — І, звертаючись до Осмолова, Нікітенко ґречно вклонився: — Капітане, прошу вибачити, якщо я завдав вам прикрощів своєю відповіддю. Повірте, не хотів, дуже я був заклопотаний долею друга... А тепер усе гаразд! Щасливої вам дороги!
— Я переконаний, що ви прекрасна людина, поручику, — сказав Осмолов. — А мене... інколи заносить.
— Значить — по руках? І — з богом!
— Ні, я вернусь. Як же мені поїхати тепер? Тим часом офіцери помітили: Махмуд-бей виявляє ознаки нетерпіння. Коли Нікітенко спитав, що це означає, ординець сказав, що треба поспішати, бо його брат Селім на волі, а це може загрожувати небезпекою штабс-капітанові і його людям. Тому він, Махмуд-бей, повинен зразу ж повернутись. Він уже щось придумає там, у степу.
— Добре, їдьмо, — сказав Нікітенко, — ми й справді заговорилися.
Перехожі з цікавістю озиралися на незвичайну кінну групу: попереду офіцери, між ними, в дорогій одежі, — ординець, замикають групу драгуни й татари — вони їдуть теж поряд, в одному строю.
Сіявся дрібний сніжок, сріблив малахаї татар, ківери росіян, хрумтів під копитами, рівно лягав на низенькі покрівлі, вистилав довгу, вузьку вулицю сивою пухнастою доріжкою. їхали мовчки. З вулички вибралися на майдан, тут уже палицею кинути до штабу. Поручик, який коли-не-коли з повагою і неприхованою цікавістю поглядав на молодого ординця, не витримав і обережно торкнувся руки Махмуда:
— Отак зразу й назад?
— Неодмінно, пане офіцер... Підпасок конче добіжить до Селіма й розкаже, що пропав кінь, а пастуха ви захопили. Селім піде на все. Ви не знаєте його, сина Зульфії! Він зроду такий — одчайдушний.
— Послухай, Махмуд-бей: хто навчив тебе нашої мови? — спитав, витримавши невеличку паузу, Нікітенко. Помітивши, як тінь смутку набігла на обличчя татарина, поручик поспішив відмовитись від запитання. Ординець непевно здвигнув плечем: чого ж, він скаже. І сказав:
— Мати... Моя мати. її, зовсім ще молодою, привезли колись у Каушани. Вона тут виросла, а мову свою не забула. І пісні. Та які ж пісні! Я звик до них з колиски...
— Вибач, я не знав, — збентежено мовив Нікітенко.
— Нема вже її, — зітхнув Махмуд. — Отруїли... Може, і Зульфія, Селімова мати. Учитель розповідав. Коли вона вмирала, я на полюванні був.
13
Селище називали містечком, хоч у ньому не знайти було ні одного, окрім ханського, кам'яного будинку, все дерев'яні та саманні, вкриті здебільшого соломою хатини. Вони розсипалися по узгір'ях та улоговинах, криві вулички виходили до Ботні — неглибокої річки, заболоченої, яка завжди в літню пору пересихала.
Жили в містечку ремісники, винороби, а володар буджацьких татар Агаси-хан мав тут і літню резиденцію, проте в теплі зими він залишався в містечку і на весь рік. Ось, мабуть, і все, що було відомо про Каушани. Ще менше росіяни знали про володаря краю — Агаси-хана, до якого тепер їхали. Чутки були різні. Одні твердили, що каушанський воєвода — хитрий і підступний лис, пальця в рот такому не клади — миттю відкусить, а якщо трапиться нагода, то відшматує і всю руку. Казали, що хан намагається вести свою, незалежну від султана, політику, але робить це обережно, побоюючись гніву падишаха, рука якого, як відомо, сягає при потребі дуже далеко. Інші запевняли, що хан — вірний слуга Порти, отже, розмову про перехід на бік росіян чи будь-яку їм допомогу вести з ним даремно...
Пізно вночі загін наближався до Каушан. Чорні стрімкі силуети вершників різко виділялись на залитій щедрим місячним сяйвом, дзвінкій, як бубон, дорозі. Шелестів у придорожніх деревах вітерець, підхоплював і заносив у глухі степові яруги сухий сніжок, порипувала збруя на конях.
Їхали не переобтяжені зайвим вантажем — усе, що везли з собою, віддали старшинам у селах, якщо не враховувати ще дечого, прихованого па всякий випадок.
Ще в повіті Еть-Іссін змінили коней на татарські і не жалкували: татарчуки виявились досить витривалі, вони легко долали чималі степові переходи, причому не вимагали особливого догляду. Кинь жмут сіна, жменю вівса — і гони хоч цілу добу без перепочинку. Правда, незвично було сидіти на низькорослих кониках, найгірше доводилось довготелесому Денисові Орестову. Ноги його майже волочились по землі. Над ним кепкували, радили зробити сідло вищим або краще — це придумав Стефан — вмоститись по-турецькому, як на кошмі. Та він не ображався, навпаки, погладжуючи тонкі сивуваті вуса, разом з усіма підсміювався, радий вільному вітру, розлогому степу і, звісно, тому, що ось уже кілька діб його командир, бригадир Катаржі, виявляв до нього певну турботу, кілька разів запитував, чи відпочив, і взагалі жодного разу не образив.