Коли головний потік спав і залишились самі тільки невеликі обози, барон наказав денщикові покликати офіцера, але не дочекався і сам поїхав назустріч.
Побачивши командуючого, драгун козирнув і сказав, що наказ його виконано, про що він має честь доповісти.
— Бачу. — Барон хмурився. — Але ви не доповіли, з ким маю честь говорити.
— Винен, — почервонів драгун. — Дозвольте відрекомендуватись: Сіверського драгунського полку штабс-капітай Котляревський, ад'ютант інспектора, кавалерії маркіза Дотішампа.
Котляревський? Той самий? Барон висунувся з візка, щоб краще роздивитися на нього. Високий, стрункий, у добре пошитій формі, відкритий погляд. Барон з особливою цікавістю розглядав офіцера.
Як видно, не помилився маркіз, даючи атестат ад'ютантові.
Ще в лютому він був поручиком, тепер — штабс-капітан.
Що ж, заслужено!
— Як вам, мосьпане, вдалося навести переправу за такий час?
— Дуже просто, ваше превосходительство. Допомогли драгуни. З'їздили в село — воно ось поряд — і привезли все потрібне. І попросили селян. Вони мотуззя доставили. І візники допомагали. Усі разом.
— Ну що ж, добре. — Мейєндорф, всупереч бажанню, похвалив офіцера і, помовчавши, спитав: — 3 яким дорученням і куди прямуєте нині?
— Сьогодні? — штабс-капітан мимохіть перепитав і осікся: дивуватись запитанням начальства — лише викликати роздратування, і він зразу ж після секундної паузи відповів: — їду в штаб 2-го корпусу з листом інспектора кавалерії маркіза Дотішампа.
— Лист при вас?
— При мені, ваше превосходительство.
— Можете вручити його.
— Кому накажете?
— Мені... А я вже переадресую його начальникові штабу. Не турбуйтесь, мосьпане.
— Будьте ласкаві, ваше превосходительство. Не вважав за можливе утруднювати вас.
— Дрібниці, штабс-капітане.
Котляревський передав пакет з рук у руки командуючому, той відкрив його і тут же, на конверті, розписався про його одержання, потім чорнило, перо і пакет віддав денщикові. Штабс-капітан попросив дозволу бути вільним.
— Ні, залиштесь, — сказав Мейєндорф. — Інспекторові кавалерії Дотішампу ми пошлемо когось іншого. Ви ж офіцер мого корпусу...
Барона Мейєндорфа вважали в армії за людину діла. Він тут же сформулював наказ на ім'я маркіза: негайно вирядити в розпорядження командуючого корпусом штабс-капітана Котляревського. Іван Петрович слухав, неприховане бентежачись. Чим він прогнівив барона? Але тут же все й з'ясувалось. Коли наказ був підписаний, командуючий вручив його денщикові й сказав:
— Відішліть вістовим. Зараз же! Нехай маркіз шукає собі іншого ад'ютанта, а нам і самим потрібні добрі офіцери. З богом, пане штабс-капітане! Від сьогодні ви — мій ад'ютант. Увечері жду вас у штабі...
Отак гарячого літнього дня 1806 року сталася зміна у військовій службі Котляревського.
Згадуючи про це, Іван Антонович задоволене відзначав, що протягом усього нинішнього року жодного разу не мав причини пожалкувати про свій вибір...
Двері відчинились. Денщик — такий же, як і генерал, широкоплечий, з короткою шиєю, червонолиций — доповів: прибув його благородіє штабс-капітан і жде в передпокої.
— Впускай! — сказав генерал і нетерпляче втупив погляд у двері. Почулись чіткі неспішні кроки.
Як завжди, доповідь ад'ютанта була гранично коротка, проста, але вичерпна. Після таких доповідей баронові перепитувати не доводилось, але сьогодні він чомусь не задовольнився повідомленням ад'ютанта про виконане завдання. Мейєндорф прагнув знати подробиці: як ад'ютант їхав, що бачив, як зустрівся з тамтешніми жителями, і, незважаючи на пізній час, не звернувши уваги на стомлений вигляд штабс-капітана — шар пилюки на чоботях і мундирі, запалі, злегка почервонілі очі, — зажадав повторити повідомлення від самого початку і неодмінно з подробицями.
— Будь ласка, я готовий, — тільки й сказав штабс-капітан.
Генерал попросив його сісти ближче до столу, сам налив півжбана холодного квасу і, коли Котляревський жадібно відпив кілька ковтків, приготувався слухати.
3
Дунай відкрився зразу: з'їхали на косогір, і ось він — синьою хвилею накотився на прибережне каміння і знехотя, начебто навіть з жалем, відійшов назад. Сонце з-за гір на тому боці річки повільно наближалось до берега і, ледве торкнувшись води, зупинилось, осліпило і на мить сховалось у западині між хвилями. Дунай у тому місці замиготів смолисто-темним гранітом. Химерно порізані береги, острови, що просвічувались через червонуватий туман, — усе щохвилини мінялось у барвах і тонах.
На верхівці косогору Котляревський спішився. Те саме зробив і ординарець Пантелій Ганжа.
Кортіло помилуватись Дунаєм, хоч часу було дуже мало. Уже цілий день вони шукали зустрічі з задунайськими козаками, і поки що безуспішно; правда, місцеві жителі запевняли: вони десь тут, бачили їх по цей бік Дунаю.
Утомившись за день пошуків, Котляревський вирішив трохи відпочити. Та недаремно мовиться: хто шукає, той знайде. За кам'яним виступом, що заходив на добрих десять сажнів у річку, у невеликій, закритій від берега бухточці, на тихій воді похитувались три дубки. Придивившися до них, Пантелій відчув щось знайоме. Колись, у юнацтві, він їздив з панською хлібною валкою до Кременчука й бачив на Дніпрі такої ж форми й майже такого ж розміру дубки. Серце, передчуваючи давно очікувану зустріч, забилося дужче. Таке хвилювання, мабуть, охоплює на порозі рідної хати, яку подорожній давно покинув не через свою волю, а ось доля зненацька привела його назад — треба тільки зійти зі стежки, як ударить в саме серце знайомий з дитинства дух, очі вберуть рідний світ. Пантелієві кортіло поділитися своєю здогадкою з Котляревським, але той, ступивши крок до урвища, ставши майже на самому пружку, попередив його:
— Здається мені, Пантюхо, ми їх знайшли. Дубки ж козацькі, тільки козаки будують такі... А он і димком потягло. Пахощі! Помилуй бог, юшкою задухмяніло...
Справді, з-за кам'яного виступу випливли прозорі цівки диму, піднялися вище і, постоявши в повітрі, розтанули, розсіялись, начебто їх і не було зовсім, а на їхньому місці в той же час з'явились інші; невидима сила виштовхувала їх угору, у вечірнє свіже повітря, і ось вони потекли нескінченним синім струменем.