Назустріч обозам сьогодні вранці послано надійних офіцерів, і він, інтендант, певний, що весь закуплений у населення провіант, не зважаючи ні на що, військо одержить своєчасно.
Вислухавши інтенданта, Мейєндорф подивився на його страдницький вигляд, — полковника рознесло на казенних хлібах, і він страждав від задухи, — і з погано прихованим роздратуванням попередив, що за своєчасну доставку провіанту той відповідає особисто, хай уживає потрібних заходів, щоб військо, особливо тепер, перед початком головної баталії за Ізмаїл, одержало все потрібне і в достатній кількості. "Це тепер найголовніше, батечку". Нічого більше командуючий не став слухати, хоч полковник, потіючи в своєму мундирі, що тісно облягав його, пробував щось пояснити, барон послався на зайнятість і відпустив його, ще раз, одначе, попередивши, що завтра вранці чекає повної доповіді про стан усього інтендантства.
Наближалась одинадцята година. Глуха ніч огорнула Бендери — в минулому тихе містечко-фортецю, що стало вже кілька днів штабом 2-го корпусу Задунайської армії.
Іван Антонович частіше поглядав на двері в сусідню кімнату, перетворену на опочивальню, але кабінет залишати не квапився. Звістка, яку він чекав, була дуже важлива, щоб, не почувши її, піти відпочивати, адже однаково він заснути не міг би. Ад'ютант Котляревський, якщо він живий і здоровий, приїде сьогодні конче, затримати його можуть хіба що якісь абсолютно виняткові обставини. Не раз уже Мейєндорф мав можливість переконатися у точності й акуратності цієї людини.
Розстебнувши мундир, Іван Антонович узявся за папери, розгорнув теку, що лежала зверху, але тут же відклав її, двома пальцями захопив добру понюшку табаку із тульської з золотою смужкою табакерки, що лежала край стола, і підніс до носа; довго дивився з-під обвислих брів на миготливі свічки в канделябрах, поки не чхнув, і, ще раз смачно чхнувши, потягся за хустинкою.
Він не помилився, наблизивши до себе цього порівняно немолодого як на ад'ютанта, але вельми метикуватого, освіченого, що добре розумівся до того ж на військовій справі, українця. Можна сказати, звів їх щасливий випадок.
На початку року, переглядаючи атестати, представлені на офіцерів Сіверського драгунського полку, підпорядкованого ного штабові, Іван Антонович звернув увагу на папери, що їх підписав ще в лютому в Народичах інспектор Дністровської і Кримської інспекції по кавалерії маркіз Дотішамп. Атестат був чудовий. Добре знаючи маркіза як вимогливого й занадто скупого на добре слово про своїх підлеглих, Мейєндорф не міг не здивуватися його щедрості і тоді ж подумав, що, мабуть, представлений на підвищення в чині поручик Котляревський справді винятковий офіцер.
Атестат був короткий, хоч з успіхом міг замінити й більш докладні. У ньому писалося, що цей самий Котляревський, "будучи інспекторським ад'ютантом, виконував свої обов’язки з відмінною дбайливістю й старанністю, які характеризують з усіх боків справжнього офіцера; на знак цього і видано свідоцтво; він гідний уваги начальства, а його здібності — нагороди за його заслуги". І так далі, в такому ж дусі.
Командуючому доводилося читати такі атестати не так уже часто, і тому він поклав собі в пам'яті, що при нагоді варто було б особисто поговорити з зазначеним в атестаті поручиком.
Документи відіслали до штабу армії, а Мейєндорф в постійних роз'їздах і клопотах по війську став забувати про інспекторського ад'ютанта, та одного разу випадок звів їх віч-на-віч...
Військо корпусу рухалось похідними колонами. Коні й люди знемагали від південної спеки. Пилюка хмарою стояла над висмаленим степом. Один за одним нешвидкою риссю по узбіччю мчали драгуни. Барона після обіднього бівуаку хилило до сну, і він дрімав у своєму візку.
До вечора штаб повинен був прибути в містечко, яке намітили вислані вперед квартир'єри.
Все йшло як і належить, і раптом рух колон уповільнився, а затим і зовсім припинився. Обози, кухні — все завмерло. Візок барона застряг також. Мейєндорфу негайно доповіли, що ветхий місток через притоку Південного Бугу провалився, через те припинився і рух. Непередбачені обставини загрожували довготривалою затримкою. Штаб армії, що рухався в ар'єргарді, теж буде затриманий, і тоді прикрощів не минути, бо командуючий армією Міхельсон не терпить зволікань. Барон добре розумів, що треба негайно навести порядок, але ад'ютанти, напередодні послані в полкові штаби, ще не повернулись, штабних поблизу теж не було, і — хочеш не хочеш — мусив звернутись до першого-ліпшого офіцера по допомогу.
Мимо по узбіччю на буланому рисакові у формі драгуна проїжджав штабс-капітан. Іван Антонович покликав його і наказав негайно дізнатись, через що саме сталась затримка і чи не можна її якнайшвидше ліквідувати. Вислухавши командуючого, офіцер козирнув, попросив дозволу виконувати і тієї ж миті зник у дорожній пилюці.
Минуло трохи більше години, як до Мейєндорфа прискакав солдат і доповів: його наказа виконано, переправу наведено, військо готове продовжувати похід. Справді, не встиг солдат закінчити доповідати, як почулися команди, і все прийшло в рух. Знову над дорогою заклубочилась задушлива хмара пилюки. Небезпека, що командуючий армії дожене, минула. Іван Антонович, під'їжджаючи до містка, побачив, як військо — колона за колоною, згідно регламенту — переходить на той бік. Маючи намір простежити за переходом через міст, барон від'їхав убік на пагорок і тут побачив драгунського офіцера, з яким годину тому розмовляв. Спішившись, драгун діловито віддавав накази обозам і частинам, що підходили до переправи, дотримуватись інтервалу, не спішити, але й не відставати, і голос його — звучний, владний — було чути й тут, на пагорку. Кілька хвилин барон спостерігав за ним, слухав його розпорядження і відзначив їх бездоганність.
З цього ж пагорба командуючий добре роздивився і саму переправу. Це був нашвидку збитий з дощок і колод наплавний міст. Дошки злегка прогиналися під колесами возів і гарб, але, міцно прив'язані до товстих колод, надійно трималися на воді.
Офіцерові допомагало кілька спішених драгунів і десятеро селян у полотняних штанях і сорочках, яким було доручено стежити за містком.