— От добре, що приїхали, мосьпане, — зрадів Котляревський. — Яким, одначе, вітром? А в Полтаві давно були? Надовго до нас?
Нікітенко від душі засміявся.
— Щоб відповісти на всі ваші запитання, мені треба добренько, як це називається... гм…
— Ага, зрозумів. Зараз що-небудь придумаємо. Господаря самого вдома немає, а господиня є. А ось і вона. Ви ж знайомі?
— Знайомі, — Нікітенко широко розвів руками. — Боже, як летить час і як ви розквітли, Маріє! Чи це ви?
— Немовби так, — сміючись, відповіла Марія. — А ось ви, пане поручик, не змінились. Сентиментальність не до лиця вам... Розкажіть краще, що у Ковраях тепер? Ви ж, мабуть, заїжджали туди?
— Заїжджав. Але даремно. Нікого не знайшов там. Один німець Ганс на господарстві. Пани в Черкасах. А щодо сентиментальності, то знову ж: у цьому ви, люб'язна Маріє Василівно, винні.
— Ображусь, — погрозила пальцем Марія. — Розкажіть-но, поки нас покличуть обідати, що там?.. Після пожежі я не вибралась туди ні разу, просто боюсь.
Багато з того, що розповідав Нікітенко, було відомо від сусідів, але Марія і Котляревський слухали поручика уважно.
Виявляється, у ніч, коли на панському дворі спалахнула пожежа, із Коврая втекло десять сімейств, і повів їх немовби старий Харитон Груша. Син його Лаврін, якого Томара збирався віддати в солдати, не без допомоги дворових, вивів кращих коней із томарівської стайні, знайшлись і вози, втікачі завантажили їх своїми вбогими пожитками і, користуючись панікою у панському дворі, виїхали. Тільки вранці пан Степан дізнався, що втратив не тільки будинок, кілька повіток, стодоли, але й багатьох кріпаків, і до того ж кращих коней, якими пишався.
— Наздогнати! — задихався від люті Томара. — Спіймати! Зацькувати собаками!
Наздогнати спробували. Але хто міг схопити втікачів, якщо вів їх старий Груша, що знав дороги в степах України не гірше, ніж у своєму селі стежки? І, крім того, в усій окрузі не знайшлося коней, рівних тим, на яких втекли томарівські кріпаки. Сліди губилися майже зразу за селом. З досади пан Томара почорнів, став заїкатись.
— Ось і все, що мені розповідали дворові. Мене просли — додав по паузі Нікітенко, — поклонитись вам, Іване Петровичу. У селі вас пам'ятають. Одарка — вона й досі кухарює — уклін вам шле окремо.
— Спасибі, мосьпане! — Котляревського зворушила розповідь поручика. Згадались йому і Одарка, і козачок Тарас, по-звірячому закатований томарівським паничем, і дядько Жук із синами, і Харитон Груша — мудра й сильна людина, що зберегла в пам'яті безліч історій про запорозьку старовину.
Пообідавши, перейшли до вітальні. Котляревський зразу ж нагадав поручикові про обіцянку розповісти полтавські новини.
— Що ж я можу цікавого знати? Майже нічого. Живу в цьому місті зовсім недавно. Не встиг роздивитись як слід. Хіба що про Новожилова розповісти? Прогнали цього Новожилова з канцелярії. Прокрався. Такий сором.
— Бог з ним! Що заслужив, те й одержав. А ще що?
— Від багатьох чув, що Полтава губернським містом стане. Поки сперечаються, де бути губернії: у Полтаві чи в Лубнах? Але ваги все ж схиляються на користь Полтави.
— А що тепер читають? Не чули, пане поручик? — спитала Марія.
— Читають усяке, а я мало. Ось банчик метнути — з превеликим задоволенням, — засміявся Нікітенко, одначе тут же задумався, нараз зга-давши щось, видно, смішне, повеселішав: — Забув. Із голови вилетіло. А зі мною є одна дуже цікава річ. Потяг у нашого писаря. Заходжу до канцелярії за відпускним білетом, а на столі, бачу, щось лежить, писар читав і, як видно, сміявся, тому що сльози на очах не просохли. Я узяв тоді в нього цю книжку.
— Що ж то за річ? — нетерпляче спитала Марія.
— Хочете — почитаю?
— Зробіть таку ласку, пане поручику.
— Одну хвилинку. — Нікітенко вийшов у передпокій, де залишив шинелю й сумку, пошукав там і повернувся до вітальні з рукописною книжкою в м'якій обкладинці.
— Книжка називається "Енеїда". А найголовніше — що ви думаєте? Не вгадаєте! Написана нашою мовою — от що! Скажу вам, річ, і розумно ж до біса написана. Я хоч і не дуже охочий до книжок, а прочитав з задоволенням.
Нікітенко, не звертаючи уваги на ніякову мовчанку Котляревського, на нетерплячість Марії, став читати.
Він читав не дуже добре, але його слухали уважно. Марія ледве стримувалась, здавалось, вона ось-ось вихопиться з крісла і засміється. Зовсім незручно почував себе Котляревський. Але він теж мовчав, гублячись у здогадках і хвилюючись: яким чином поема потрапила в Полтаву? Що ж це значить?
А Нікітенко читав, хапаючись за боки, сміявся, заливався сміхом. Марія вторила йому.
Дочитавши до місця, коли Еней із своєю ватагою досяг Карфагена і з'явився у володіннях Дідони, він став заїкатись, збиватись, і тут — диво дивне! — Марія взялась поправляти його, підказувати цілі слова, а потім і речення.
Нікітенко охоче приймав допомогу, ніби інакше й бути не могло, але раптом здивовано видивився на дівчину.
— Не розумію. Виходить, ви читали її? І навіть знаєте напам'ять?
— Нічого не виходить. Читайте далі... — відповіла дівчина і стрельнула оком на зніяковілого Котляревського.
— Ні, стривайте. Щось тут не так... — Нікітенко все це важко осмислював і врешті, зрозумівши, вдарив кулаком по лобі. — Дурень! Ну й дурень! Адже тут на титулі помічено, що написав оную штуку Котляревський. Виходить, мосьпане, ви?
— Котляревський — це я, — відповів Іван — Це правда. Але звідки ви взяли, що я і є автор поеми? Адже не я один маю таке прізвище.
— Так, тут є над чим подумати. У Полтаві, чув я, казали, ніби скомпонував її якийсь учений, і живе він у Санкт-Петербурзі. А я ось пригадую, що торік у Ковраї казала мені племінниця пана Томари, коли зволила вас представити як поета... Звідки ж це їй відомо?
— Це, мабуть, помилка.
— І справді, помилка, — втрутилася в розмову Марія. — Бо в поезії розумітися треба, а де ж панові учителеві так високо літати?
І дзвінко, від усього серця засміялась. Нікітенко спантеличено дивився на вчителя.
— Ви мене приголомшили, мосьпане. Та чи знаєте ви, що про вашу поему говорять уже в Черкасах, Золотоноші, у самому Миргороді, не кажучи про Полтаву?