— Вона їсти не просить. Хай лежить.
— Яка користь від лежання? А її, можливо, хто-небудь почитав би. Віддайте чернетку! Для чого вона вам? У вас же залишається чистий рукопис.
— Ви і це знаєте?
— Ще б пак! Самі показували. Так віддасте чи ні?.. До речі, хотіла б я на берег піти, там тепер так хороше. А ви не підете?
Довелось поступитись і цього разу, бо несила відмовитись від вечірньої прогулянки з Машею... Чернетку вона теж віддала комусь почитати — всього "на два-три вечори". Зрозуміло, її не повернули, хоча клялись, обіцяючи повернути до останнього аркушика.
Маша запропонувала Котляревському свої послуги: вона ще раз перепише поему, коли сама винна. А чернетку також десь переписували й передавали далі.
Автор не уявляв, яким способом розповсюджуються списки його поеми. Тим часом її читали все більше й більше прихильників рідного слова. Спочатку в Золотоноші, потім — у Черкасах та в Полтаві. Пізніше її завезли до Києва. Тут вона дісталась якомусь бібліофілові духовного звання. З Києва, а можливо, й з Полтави чи Харкова, в подорожньому саквояжі "Енеїда" мандрувала багато сотень верст по розбитих російських дорогах і в той рік потрапила у Воронеж до місцевого єпископа Євгена Болховитинова, щоб зберегтись для нащадків під назвою "Болховитинської". Того ж року, а можливо, й дев'яносто шостого, її завезли в Санкт-Петербург, а тут через деякий час вона з'явилась друком, і теж без відома й згоди автора. Знайшовся аматор рідного слова, родом із Конотопа, Максим Парпура, що видав її своїм коштом.
Поему читали й перечитували і в багатих вітальнях, і в придорожніх корчмах, у келіях послушників, у кімнаті-мансарді чиновника, у літньому наметі військового, в середовищі посполитих і кріпаків вона передавалася з уст в уста з пам'яті.
Побут і звичаї, пісня, героїчна історія знайшли в поемі яскраве відображення. Правда, деякі хотіли б бачити в ній тільки комічні ситуації, захоплюватись ними й не помічати нічого іншого. Одначе багато хто хотів бачити за кожним героєм "Енеїди" живу людину. Сусіди Голубовича в Лавінії впізнавали відому в окрузі чепуруху і любительку романів Марію Томару, в Аматі — її тітку Аглаю, а в Зевсі — самого пана Томару. І це робило "Енеїду" особливо цікавою й живою.
Не знав і навіть не здогадувався про долю свого дитяти сам автор. Він жив у глухому куточку, далеко від своєї Полтави, ретельно день у день навчав своїх учнів, які, на відміну від томарівського недоростка, душею прив'язалися до вчителя, ходили за ним слідом, не знаючи втоми, слухали його,
Маша сердилася: "Не даєте панові вчителю відпочити. Совісті у вас немає..." Але це не допомагало. Уроки настільки полюбились хлопчикам, що вони геть зовсім забули свої колишні захоплення, інколи навіть відмовлялись від прогулянок з батьком, який з деякого часу полюбляв їздити в прольотці на подарованому золотоніським дідичем рисаку.
Вряди-годи траплялись на уроці і оказії, про які сам Іван не міг оповідати без сміху.
Якось, перевіряючи учнівські зошити, вчитель почав у них записувати вірші, що спадали йому на думку, при цьому він забув перевірити, чи правильно вирішено задачі, чи досить глибоко розкрито тему в домашньому творі з словесності.
Лишивши зошити на столі, Іван підійшов до вікна. На подвір'ї саме дід Савка зі своїми синами розвантажували дерево із золотоніських дач.
Раптом Сашко відвернув увагу вчителя:
— Пане вчителю, а боги п'ють сивуху?
— П'ють, — відповів, не задумуючись, і, зрозумівши, що бовкнув дурницю, похопився: — Звідки взяв? Де? Хто казав тобі таке?
— У зошиті написано. Ось тут, де задача. Та ще складно як! Послухайте: "Зевес тоді кружляв сивуху і оселедцем заїдав". Я такого й не читав...
— Дай лишень сюди зошита. — Іван подивився й умлів: його рука! Коли ж це він написав ці рядки? Нічого так і не згадавши, двома енергійними розчерками пера викреслив їх.
— Дурниця... Та й не про бога написано. Це про одного тут... — Задумався, кого ж назвати.
— А я знаю, про кого! — підхопив Сашко. — Він до нас приїжджав, коли купчу оформляв з паном Семикопом на ліс. Батюшка казав: "Сусідський зачіпка". Напився так, що ледве у візок його всадили. Тільки ж його не Зевсом звуть, а Зосимом.
— Ти, мабуть, правду кажеш... Однак підемо далі.
— Підемо. — Сашко покірливо опустив очі в зошит і тут же знову підняв їх. — А про Венеру сказано, що вона була "не останньою...". Не розберу далі.
— Венери не торкайся. Вона жінка. Дай лишень подивлюсь.
— Та я й не торкаюсь, — ображено відповів Сашко.
— Ти не повинен читати, що написано на берегах. Тому що... це не твоє діло.
— Так це ж цікаво, пане вчителю, — втрутився Костик, що досі мовчав.
— І написано по-нашому.
Іван довго стояв біля вікна. "По-нашому". Коли ж це буде, щоб дітей по-нашому вчили! Чи діждеться він?
Тим часом дерево на подвір'ї закінчили розвантажувати, дід Савка і його чотири сини всілись на колоді й закурили. На ґанок вийшов і Голубович, щось сказав, і Савка, вклонившись, пішов до стайні, а через деякий час звідти вивели рисака, викотили з-під шопи бричку. Мабуть, Голубович знову поїде до родича в Золотоношу, знову стане торгувати ліс. Йому все мало. А раніше здавалось: людині цій нічого зайвого не треба. От і зрозумій її. Адже навезли стільки дерева, що не тільки на флігель — на новий будинок вистачило б, і все-таки мало.
Іван повернувся до столу, віддав хлопчикам зошити, наказав повторити на завтра ті ж уроки, які він сьогодні не встиг перевірити.
— А ви тепер, пане вчителю, до Маші підете? спитав всезнайко Сашко.
— Піду. Подивлюсь, як вона урок підготувала.
— Вона уроків, мабуть, і не вчила, бо папери якісь списує... В диванній вона.
— Перевірю... Тільки доносити соромно.
— Пане вчителю, він і на мене батькові наговорює, пожалівся тихий Костик.
— Сашку, невже?
— Я більше не буду, пане вчителю.
— Ну, добре... Ідіть гуляти.
Івану Петровичу сказали, що прибув якийсь поручик, він хотів би бачити пана вчителя.
Котляревський поспішив у вітальню. Назустріч підвівся Нікітенко — такий же рожевощокий, стрункий, яким виглядав і торік у Ковраї. Іван познайомився з ним тоді й заприятелював, поручик припав до душі — простий, щирий. До того ж у долі поручика й учителя було чимало спільного: обидва із бідних дворян, обидва пішли служити, тільки один по військовому, другий — по цивільному відомству.