І тут згадався випадок, освітився до останньої риски... Того вечора він затримався в театрі допізна, актори вже розійшлися, і лише Мефодій час від часу стугонів заслінками в печах, човгав чобітьми, гасив у залі свічки, потім і він заспокоївся.
Вийшов з театру вже сам. Місто вгадувалося за високими липами, що обступили Театральну площу, ніде ні вогника, ні просвіту, лише десь на Панянці чулося глухе, як в бочку, собаче валування. Після дощу де-не-де стояли калюжі, і в них світилися весняні зорі, зривались кудись і зникали. Обережно обійшов калюжу з остраху наступити на якусь зорю, і вже біля самого панайотівського герберга почув пісню, власне, не пісню, а мугикання, точніше, розмову — ніби людина вела мову сама з собою.
Потім побачив і самого нічного співця. Мабуть, засидівся у герберзі, пропив останній шеляг і тепер, викинутий за поріг господарем герберга, плентався не знать куди, замітав землю шапкою. Хто він — челядинець дворовий чи старий чумак — неборака? Та ось він підійшов ближче і, Котляревський почув і саму пісню, і слова її:
Дід рудий, баба руда,
Батько рудий, тітка руда,
Брат рудий, сестра руда,
І я рудий, руду взяв,
Бо рудую сподобав.
Підморгнув не знать кому, куснув сивого вуса і продовжував:
Ой по горі по Панянці,
В понеділок дуже вранці
Ішли наші новобранці,
Поклонилися шинкарці,
А шинкарка на них морг;
"Іду, братики, на торг".
Згадавши пісню, Іван Петрович пройшовся по одній мостині, ледь-ледь похитуючи плечима і дрібно-дрібно, як той нічний зустрічний, перебираючи ногами, готовий на танець перейти тут-таки, серед хати.
Тепер-то вони, тобто возний і виборний, зустрінуться. Тут їм домовлятися про подальші свої кроки, сиріч, сватання. Звідси дія покотиться... піде.
Тим часом у вітальні, де сиділи мати з Тетяною, розмова тривала. Одарка принесла печива, по склянці чаю, і жінки залюбки пили пахучий напій і бесідували. Про що? Про різне. Непомітно мати перейшла на спогади. Згадала, яким Івась був маленьким, юність його пригадала. В кого пішов? Мабуть, у батька, отець — царство йому небесне — таким був: коли по ньому, то й він добрий, хоть у вухо клади, а коли не так — то хоч сам бог Саваоф прийди і попроси — упреться, не поступиться. А взагалі, Івась — добра, лагідна дитина, тільки життя не склалось, не поталанило, а траплялись, либонь, і добрі люди. Сказала і замовкла: про останнє, може, й не слід було згадувати.
Тетяна слухала, була уважна, і хоча чимало вже знала й від інших, та слово в устах матері було дорожчим всіх розповідей, почутих випадком, від малознайомих. Знала і сама, якою увагою користується відставний майор у жіночому товаристві, має там і шанувальниць свого піїтичного таланту, от хоч би Катерина Нальотова, що нині в театрі. Раніше вона брала участь у аматорських спектаклях, які Іван Петрович ставив у домі генерал-губернатора Лобанова-Ростовського, а потім — Рєпніна, користувався прихильністю молодої одинокої жінки-актриси. Всякі ходили чутки. Та що з того? Вона й сама не раз переконувалась, що біля пана майора люди завжди збираються охоче, бо цікаво з ним, а коли в настрої — дотепник, яких світ не бачив. А який співбесідник! День і ніч слухала б — тільки б говорив. І все ж ні з ким не пов'язав своєї долі. Чому? Може, не любив? Не трапилось жінки? А тепер?.. Від однієї думки про те, що може статись, дух забило. Віддихавшись потихеньку, подумала: а чи не трапиться у неї щось подібне до харківської історії? Пан Квітка хотів одружитися з нею, та не судилось. Не дозволили мати і рідний брат Григорія, а, здавалось, любив її, і вона не була байдужою, він заслуговував на прихильність, хоч часом і здавався надто нерішучим, слабким ніби. Ота його нерішучість і стала на заваді їх щастю...
Замріялась на мить і не помітила, як до вітальні ввійшов Іван Петрович, лише коли скрипнула мостина, озирнулась: він стояв позад неї — схвильований, якийсь незвичайний, бліде обличчя.
— Що з вами? — похопилась, аж ніби злякалась, підвелася з крісла.
— Зі мною? — Обличчя його нараз осяяла щаслива усмішка. — А нічого... "Дід рудий, баба руда, брат рудий, сестра руда..."
— Парасковіє Леонтіївно, з ним щось трапилось, — занепокоєно озирнулась на матір Тетяна. — Іване Петровичу, та скажіть же!..
— Гадаєте, з глузду з'їхав?.. "І я рудий, руду взяв, бо рудую сподобав". — Він вже не говорив, він співав, злегка пристукуючи закаблуком. — А воно, може, й так... Трохи, мабуть, є. — І підморгнув лівим ледь прискаленим оком.
— Бога ради, не хвилюйте мене. — Тетяна розчервонілась, мало не плакала, не знаючи, що робити, як зарадити несподіваній напасті, і не помічала дивної обставини: у вітальні з усіх трьох присутніх лише мати Івана Петровича була на диво спокійна, навіть більше — чимось задоволена. А Котляревський продовжував своєї:
— А що? Помітно?.. Злякалась? — Іван Петрович раптом схопив Тетяну за руки, закружляв її по вітальні. — Я з'їхав з глузду, з'їхав! Ій-бо, так! Вгадали... "А шинкарка на них морг: іду, братики, на торг..." Я, щоб ви знали, — Іван Петрович віддихався, — п'єсу утнув. Першу дію. І зватиметься вона... Як вона зватиметься — поки що почекаємо. Приїдете з Чернігова — тоді і скажу. І почитаю тоді... Хай про це знатимуть ви та я, та ви, мамо... Матусю, ваш син сьогодні щасливий. Ви чуєте? Щасливий...
— Сину, — озвалась нарешті Парасковія Леонтіївна, глянувши на великого, в червоному дереві годинника, що стояв у кутку. — Вже шоста година, тобі в театр потрібно, як би не спізнився.
— Ой, і справді! Зараз. Зараз підемо, — сказав вже спокійніше і швидко вийшов до своєї кімнати.
Тетяна, стискаючи руки перед собою, не знала, що з нею; мабуть, вона була присутньою при народженні чогось надзвичайно цікавого, хоч, правду кажучи, не знала, що то ва п'єса. Але ж... пише її не хто інший, як Іван Петрович, а він не може писати погано, отже, для їхнього театру в Полтаві готується нова річ, і в ній, якщо пощастить, Тетяні Пряженківській доведеться грати.
Вона перевела подих, ніби зійшла на величезну гору, підійшла до матері, схилилась у низькому поклоні:
— Спасибі за добре серце, матінко!..
— Приходьте, — сказала по хвилі Парасковія Леонтіївна. — Я ждатиму... І він теж...