Більше й не думав. З пісні він почне, саме з цієї — про дівчину і її судженого. Це ж і доля Марійки з Мазурівки, подібна до багатьох інших. Гостро надрізане пірце кілька разів різонуло папір, а потім побігло білим аркушем — і таке ж біле, як і аркуш, — навкіс, нахилом лягали літери в рядки, тонкі, як сонячне мереживо, кинуте на луки вітром.
Нова думка квапила, наздоганяла першу, а рука — невтомна, прудка, — гналася ще швидше, вже не спиниш, не втримаєш. Подумалось: ось так добре писалось колись у Ковраї, коли одного разу прибіг з побачення до своєї комірчини в домі пана Томари, незчувся, як літерами усіяв кілька аркушів, цілими строфами. До світанку сидів, не загледів, як благословилося на новий день, а з тим днем народилось і його слово... Було колись, та минулось. І все ж дивне відчуття — піднесення, свято душі самої — не полишало. Тільки сів, а вже й перша ява закінчилась — гірка сповідь героїні, в словах її і образ окреслювався, перші риси малювались.
Тепер — далі... Мабуть, час з'явитися і претендентові на руку і серце головної героїні. Хто ж повинен з'явитись? Писарчук? Він — теж людина, проте, в герої, можливо, варто обрати іншого, більш, так би мовити, вагомого як чиновника. От хоч би й возного. Справді, возного. Знав і цих дряпічок непогано, не гірше, ніж писарчуків. Скільки наслухався та надивився за свій вік на них! І мову їхню знав, міг повторити слово в слово велеречиве їх базікання.
Отож — возний. Пісня і йому не завадить, проте пісня особлива, яка б малювала його, як людину —з певними нахилами і поглядами. У відповідь дівчина має сказати приблизно таке: "Моє багатство, пане возний, — моє добре ім'я, а через вас люди почнуть шептати казна-що, а для дівки, коли люди об ній зашепчуть, то вже гірше і не вигадаєш..." Нічого більше вона й не скаже, і не потрібно, все зрозуміло і так. Закінчити їй, може, теж слід піснею?
Подумав, прикинув, як це виглядатиме на сцені — і взявся до пісні. Слова самі просились на папір, встигай лишень ставити їх на місце.
Проте однієї пісні, нехай і гарної, для п'єси не досить, глядач — якщо судилось показати глядачеві майбутнє дітище — поки що не знає, а пісня про це не скаже, хто батьки Марії Сивокінь, як вони потрапили в Полтаву і як склалось життя їх у місті. Про все це краще б розповісти комусь третьому. Отож має з'явитись третій. Нехай так. Але ж хто він? Може, знайомий Сивоконів або їх далекий родич? Завітав у гості і випадково зустрівся з возним? Ні, така зустріч була б невиправданою: з якої речі саме цього дня має з'явитись сюди знайомий чи згадуваний родич? Глядач не повірить у вірогідність такого збігу обставин, а коли не повірить, бодай один раз, то не повірить і далі, і — кінець. Ні, повинен з'явитись хтось інший. Хто ж? Боже мій, як він забув! Це ж роль сусіди Сивоконів — отого "статечного господаря", що "дихати не дає" ні Марії, ні старій Ганні. І не просто сусіда, а хай, скажімо, виборний, сяке-таке, а начальство, вплив, отже, більший матиме на стару Сивокониху. Зрозуміло, і поява виборного — майбутнього свата — повинна супроводитись піснею, як це вже було з появою Марії, а потім возного. Яку ж пісню взяти? Може, оцю — "Що за гаєм...", а може, — "Ішов козак з Дону"? Ні перша, ні друга не підійде, надто "серйозні" вони для виборного, який мусить з'явитися на кін у веселому настрої, чи то пак трохи напідпитку. Отже, пісня повинна бути ні про те, ні про се, легенька і обов’язково з усмішкою.
Кинув на столі все як було: папери, каламар, пера, чорнило хлюпнуло крапелину на чистий аркуш, він і не помітив. Піп ж це? Чи не урвався лет фантазії?.. Довго набивав тютюном люльку, проте палити не поспішав, думав, зважував. Не завжди фантазія — рідна посестра творчості — поміч, іноді каменем повисне на ногах, кроку не ступиш; в його ж випадку слід би краще життя знати. От хоч би своє місто, як і чим живе воно, що обивателя турбує, його болі й радощі мусиш знати, мосьпане, коли взявся до діла.
Либонь, він і знає дещо. От хоч би історію з продажем нареченої багатому негоціантові Онищенку. їй, бідній, ледве виповнилось вісімнадцять, а йому — за шістдесят. Тільки ж вона — дочка збанкрутілого купчика, кинутого за борги до ями, а він — багатій на всю Полтаву, з самим Зелінським рівня. Як бідна побивалась, мало рук на себе не наклала, а мусила йти: сім'ю рятувати...
А ось Новиков у ложі розповідав нову, зовсім свіжу історію, але вже іншого характеру. Такого ж віку, як перша нещасна, дочка колишнього магістратського чиновника стала дибки, не послухала ні батька, ні матері, які благали стати на рушник з відставленим майором Бурлаковим — відомим багатієм; він тричі женився і всіх трьох жінок до лікарень запроторив, всі вони і лишились в тій богоугодній установі. Дівчина сказала йому у вічі, при сватах і свасі: за ката заміж не піде, хоч ріж її, і не потрібні їй ніякі маєтності, а дарунками його гидує, і піде за кого завгодно, тільки чесного, порядного, нехай і бідного. Он яка дівка! Про цю подію в місті всі знали, переказували, додавали нових подробиць. Одні хвалили дівчину, інші осуджували: батьків, бач, не послухала, щастя свого відцуралась! Один із молодих офіцерів гарнізону послав дівчині квіти, інший — присвятив панегірика, а хтось, лишивсь невідомим, прислав багатий дарунок.
А яка ж Марія Сивокінь? Чи схожа на дочку колишнього магістратського чиновника? І схожа, і ні. Більш м'яка, боязкіша, менше твердості, боїться матір образити, порушити дідівські звичаї. Мабуть, врешті послухається старої Ганни і віддасть руку і серце тахтаулівському писарчукові. Жаль її — хороша вона, була б гарною дружиною коханому...
До вітальні двері лишались напіввідчинені, і він чув неголосну розмову матері з Тетяною. Гарно вони розмовляли — ніби давні подруги зійшлися після довгої розлуки. Мати готова була приголубити сироту, рада б, здається, саме небо прихилити, а та розуміла стару і сама горнулась, цвіла вся. Вийти до них? Спитати, чи не знають потрібної пісні? Він перервав би розмову, нехай краще сам щось знайде, може, у давніх записах — тих, що робив колись у селах Золотоніського повіту, а потім і в Полтаві чимало встиг, а коли не пощастить, то й напише — хіба не доводилось?..