— Та не барись, — гукав услід.
У коридорі, ледь причинивши двері, Мефодій, виструнчившись перед актором, як колись перед своїм унтером, говорив, знизивши бас до шепоту:
— Пане лицедій, Михаиле Семеновичу, майте ж бога в серці, погляньте на пана директора. Чи не бачите, як вони стомились? День цілінький у театрах, эде пили і не їли, не присіли навіть. Майте ж совість, добродію... Через вас і я додому не йду, стара мене в хату не пустить.
Щепкін, теж стомлений, кілька хвилин отетеріло дивився на Мефодія, потім хапав того обома руками за плечі:
— Але ж він так розповідає! Ніколи подібного не чув. Розумієш?
— Та це ми розуміємо, але ж... майте совість.
— Це правда, я просто дурень, зовсім втратив розум. Та вже, здається, і пізнувато?
— Хіба не чули? Півні Вакуленчихи проспівали, правда, вперше, та, мать, ось-ось і вдруге озовуться.
— Справді? Вибач, Мефодію, прости!..
Щепкін біг до залу, вибачався перед здивованим Котляревським, хапав капелюх свій і стрімголов тікав, лишаючи Котляревського одного. Тоді заходив Мефодій.
— То, може, пане майор, і ми б вже, сказати, пішли, бо... онде скоро до заутрені задзвонять на Спаській?
— Добре. Підемо. — Вдягався, разом виходили з театру, якийсь час йшли мовчки. Нараз Котляревський спинявся і, згадавши своє, питав, ніби продовжував тільки-но почату розмову: — Мефодію, чого ж мовчиш, нічого про себе не розповідаєш? Як живеш, що дома, як племінниця, чи не вийшла заміж?
— Ге, що там розповідати, пане майор. Нічого втішного. Мої баби ніби показились, — говорив Мефодій, стурбовано позираючи на стомлене, аж сіре, обличчя пана директора. — Хочуть, що б там не було, віддати небогу за писарчука, а воно там таке миршаве та нікчемне, ну, хоч плюнь та розітри. Плаче дитина, йти за такого не хоче, а що зробиш?
Йшли Театральною вулицею. До Сінної площі вже було близько, і лише поминувши її, Котляревський сказав:
— А що, коли мені поговорити з ними? Поможе?
— Хто ж його зна. Он і я, і Капітонич говорив, хвоста бабам вкрутити збирались, та нічого не вийшло, вони своєї співають... Але приходьте, стара моя вареників наліпить, це вона вміє.
— Прийду і, може, не сам. Тільки ж вареники ні до чого, зайві турботи. Побалакаємо з дівчиною, її матір'ю.
Біля пам'ятника Слави попрощались: Котляревський пішов напрямки по Пробойній, а Мефодій звернув на Монастирську — ліворуч.
І все ж таки Щепкін слова не дотримав.
Перший акт він чесно виконував поради директора театру: не перегравав, нікого не копіював, був самим собою, тобто звичайним собі власником корчми, які зустрічались у ті часи досить часто у великих селах та поблизу поштових станцій вздовж безконечних трактів імперії.
Та ось кінчилась перша дія. Почалася друга. І тут щось дивне сталось з актором, його ніби підмінили. Хоча і молодий, але на диво серйозний, Щепкін забув усі вимоги і поради, які йому давали, і слово, дане директорові, схоже на Ганнібалову клятву, теж забув. У першій ложі він побачив пана Зелінського, полтавського негоціанта. Щепкін не знав, що той, перед тим як прийти в ложу, був за кулісами, говорив з Барсовим — режисером вистави, і просив не ганьбити його — купця першої гільдії, до того ж, і міського голову. Він просидів з Барсовим весь перший акт. Хитромудрий Барсов спочатку відмовлявся що-небудь змінити; мовляв, не в його це можливостях, він тільки режисер. Проте, коли негоціант запропонував виписати театрові чек на тисячу карбованців, він задумався, а коли Зелінський додав, що пришле і десятків зо три крісел для театру, яких не вистачало, а на додачу ще пудів зо два свічок для потреб акторів відпустить, Барсов згодився, обіцяв, насамперед, як слід намилити шию Щепкіну, щоб ніколи більше не здумав потішатись над "добропорядними людьми", а крім того, дав зрозуміти, що подумає над тим, як би спектакль зовсім зняти, у всякому разі, в Полтаві. Барсов радів, уявляючи колег, яким він розповість про чек, меблі і все інше: все це театрові, який робив перші кроки на новому місці, було дуже потрібно, він гадав, що й пан директор буде задоволений. Що ж тут такого? Театр бере неустойку, і тільки, адже інакше доведеться терпіти збитки.
Зелінський, теж задоволений переговорами, пройшов у ложу і всівся в крісла поруч зі своїми дружиною, сином та невісткою. Не звертаючи уваги на дію, що вже розгорталася, загледівши на сцені одного Щепкіна, показав йому стиснутого кулака і додав, щоб чув увесь театр:
— Ось ти в мене де! Я купив вас з потрохами... Грай тепер, хоч лусни!..
Ложа від сцени була зовсім близько, і Щепкін все те почув. Стислося в грудях, дихати стало нічим, він розгубився, не знав, що має чинити, нічого подібного в його житті не було. Стояв перед залом, перед сотнями глядачів, опустивши руки. Між тим, партнер чекав відповіді, і він мусив грати, мусив удати, що нічого особливого не сталось, він нічого не бачив і не чув. Та кожен у переповненому залі розумів: актор не глухий, і отже, все чув, і коли він людина, то спокійно ходити по сцені вже не зможе, не зможе говорити, слухати партнера, лишатись самим собою, актором Щепкіним, якого полтавський глядач встиг відрізнити від інших і полюбити. Щепкін розумів, серцем відчував: від нього чекають відповідного кроку. А він — лише актор, ні пістолета, ні шпаги в руках, його зброя — тільки слово, вміння грати.
І Щепкін заграв. Ніколи, здається, він так не грав, як того весняного вечора...
Зелінському було байдуже, що відчуває лицедій, він своє сказав — а там хоч трава не рости, обернувся до сцени потилицею — ще один ляпас, розмовляв з дружиною — розгодованою дамою у світло-бузковій сукні, схилявся до маленького, як розкритий пелюсток, вуха невістки, і теж щось говорив, і ті хихотіли, прикриваючись мережаними хусточками. Сам Зелінський, відкинувшись у кріслі, погладжував опуклий живіт і золотий на ньому ланцюг від годинника. Син негоціанта безперестану чимось закусував, жував, обличчя його лиснілось під жовтим світлом свічок. Зайняті собою, на сцену вони не дивились, були переконані: в театрі не обов'язково стежити за дією і стомлюватись, важливіше — показати себе, свої сукні, прикраси, похизуватись ними.