Лук'янович говорив щиру правду: всі три наступні спектаклі "Козака" не дали й половини очікуваного збору, зате "Мельник" Аблесимова йшов при повному аншлазі п'ять днів підряд, непогані збори приніс театрові і "Лукавін" Писаревського, а "Ябеда" йшла десять днів підряд, йде навіть і "Корчма", простий собі водевіль. Новиков, почувши про "Корчму", сказав, що, як на його думку, водевіль цей не робить честі театрові, він би зняв його. Як завжди, Новиков був правий: водевіль сіренький, але що поробиш, коли театрові потрібні повні збори. Актори ж, виявляється, знали його раніше, дійових осіб у ньому — один-два та і все, от і взяли, скориставшись тим, що він, директор, застудившись, просидів вдома майже тиждень. Барсов приходив, провідав і, ніби між іншим, сказав, що Щепкін і Угаров наполягають на "Корчмі" — там і готуватись, мовляв, не треба. Погодився, а тепер ось переконався: водевіль справді не робить честі театрові. І взагалі, давно б слід театрам від нього відмовитися, в ньому нічого від правди життя, а людей висміює тільки тому, що вони іншого, не християнського віросповідання.
А тим часом голова боліла іншим: де взяти п'єсу, писану місцевою мовою, це мало б значення і для завтрашнього дня театру. Поле нашої літератури широке, проте не густо поки що розоране, не засіяне, терпляче чекає воно свого ратая і хто зна, коли діждеться.
Новиков, спостерігши, як задумався вітія, закриваючи вже засідання, посміявся:
— Ви, друже мій, Іване Петровичу, не чекали б з моря погоди, ніхто вам такої п'єси не принесе... — І вже серйозно: — Може б, самі спробували?.. Адже в юності, чули ж —ми, такі гріхи за вами водились: писали і самі ставили написане... Спробуйте! Хіба ж одні боги горшки обпалюють? Чи не так, панове? — Звернувся до всіх; братчики погодилися з думкою майстра: це було б чудово, нехай шановний пан вітія на вус собі намотає все, що почув сьогодні.
Розходились опівночі. Котляревський пішов разом з Стебліним-Камінським, і той всю дорогу під різними приводами повертався до думки про п'єсу: потрібна вона, дуже потрібна, і це зробити зможе тільки він, режисер і директор театру, поет і вітія.
На прощання Павло довго тис руку:
— Пригадай, Іване, наші походи в села, чи забув, як писав і ставив там, ну, нехай не п'єси, але ж це були цілі сцени, чи не так?
— То все в юності. Тоді ми сміливі були.
— А тепер? Постарів? Не вірю! Ти ще козак, Іване!.. І сміливості тобі вистачить...
У домах місцевої знаті говорили своє. Жінки навперебій згадували і переказували одна одній, в якому вбранні приїхала на вечір велика Варвара. А в якій гарній сукні із золотистого шовку з'явилась її дочка, мала Варвара, і як їй личить у ній. Новою зіркою у петлиці сяяв на всю залу пан Тутолмін, а пані губернаторшу, Клеопатру Семенівну, сиріч, Кльопу, аж розпирало від гордощів за свого чоловіка.
А от полковник Савельєв — око государеве в Полтаві — того вечора був сам на себе не схожий. Дотепник і жартівник не гірше самого Котляревського, за весь вечір і слова не зронив, в антрактах у самотині прогулювався біля своєї ложі і лише коли запросили до залу, сказав губернаторові, Кльопа теж чула: "Не мала баба клопоту та... завела собі вертеп. Отак і з нами..." Тутолмін розуміюче кивнув, але розмови не підтримав, його вже кликала дружина: ось-ось мали розпочати заключний акт.
В тих же домах говорили і про акторів. Згадували, хто і як грав. Більшості сподобались Угаров і Щепкін, іншим — Барсов і Пряженківська — Маруся. Проте, краще інших показав себе Щепкін. Це той лицедій, який торік влітку, коли приїздила харківська трупа, потішав ярмаркову публіку своїми кониками, У Полтаві він нині більше місяця і здається: на цілих півголови виріс. А що витворяє у "Корчмі", бачили? Обрегочешся, дивлячись, як він зображує в образі корчмаря — кого б ви думали? Так, так, міського голову — пана Зелінського. Кажуть, подивився він, як грають, і позеленів, цілком виправдав своє прізвище. А все йому за те, що досі не замостив Театральної вулиці; на тому тижні, після дощу, там був справжній потоп — ні проїхати, ні пройти. Тепер, мабуть, пан Зелінський добре подумає, як йому бути, і, можливо, перестане дерти носа. Підіть, подивіться — не пожалкуєте, радили сусіди один одному... А все отой Щепкін! І де встиг практику набути? Невже у нашому театрі? Говорили різне, та мало хто знав, кому справді Щепкін мусив завдячувати своїми творчими метаморфозами.
Директор театру більше ніж з іншими працював саме з цим молодим актором. Мало не щодня лишались вони після репетицій для додаткових занять, і хоч ледве тримались на ногах від утоми, але захоплено, не помічаючи часу, працювали. Котляревський знов і знов слухав свого несподіваного і досить уважного учня, вчив його всьому тому, що знав сам: і як виходити на кін, і як розмовляти, де підвищити тон, а де й знизити до шепоту, як звертатись до партнера, і знову ж — як слухати, вміння слухати іншого — велика наука, повторював Котляревський кожного разу. І це Щепкін добре засвоїв. Котляревський не терпів "високого штилю" в грі, фальшивого завивання, непотрібного пафосу і намагався прищепити таку ж неприязнь до всього фальшивого і молодому акторові. Це він робив і під час репетицій, спиняв всю роботу, показував, як, на його думку, треба говорити, рішуче виступав проти завченого деким із лицедіїв завивання. Не раз вже на цій основі виникали суперечки. Угаров вважав, що він все знає, і тому будь-які найдрібніші зауваження в свою адресу сприймав як особисту образу, хоч Котляревський робив ці зауваження тактовно, обережно. І все ж Угаров не погоджувався, кричав, що він і сам все знає, он "вже вуса посіялись". Котляревський усміхався: "У Митрофана фонвізінського теж вуса були, а що це дало йому?.." Щепкін, навпаки, ніколи не ображався на будь-яке зауваження, був вдячним, старанно повторював кожен жест, показаний Котляревським. Талант актора виявлявся і в тому, що він умів слухати, не ображатися на зауваження і добре розумів, що корисно, а що зайве, фальшиве, непотрібне.
Траплялось — до півночі засиджувались у спорожнілому залі. Мефодій Семижон теж лишався в театрі, душею болів за пана директора, не міг спокійно дивитись, як він сидить стомлений, здається, аж схудлий — синці під очима, обличчя поблякло — і слухає, вчить уму-розуму вкрай, на думку Мефодія, знахабнілого лицедія. Мефодій навмисне крутився у залі, заносив дрова до печей і знову виносив, рипів дверима, але даремно — на нього не звертали уваги. Тоді, зважившись, заходив до зали, тричі кахикав у кулак і, коли врешті його помічали, вибачався та уклінно просив дозволу поговорити з паном лицедієм тільки одну хвилину у "вкрай важливій справі", причому він довго не затримає, не більше хвилини. Котляревський дозволяв актору вийти.