Підлогу на сцені переслали за двоє діб, хоча для цього довелося працювати і при свічках; не помічені сучки та закрайки почистили вже при денному світлі. Третього дня, коли на сцену піднявся директор, підлога блискотіла — чиста, біла, гладка, як дзеркало.
Потім обклеїли вікна. Найняті жінки, впоралися з цим в один день. Тепер вже, либонь, можна було і зимувати: з вікон і дверей не тягло, теплий дух збирався в залі і пахло в ньому смолистим деревом та свіжою побілкою.
Значно довше довелось повозитися з завісою, справа-бо виявилась дещо складнішою, ніж обклейка вікон. Закуплений Імберхом у гостиному ряду матеріал для завіси не годився; для мандрівної трупи ще і зійшов би, але неможливо було допустити, щоб на сцені свого театру — першого в Полтаві, далебі і на всій Україні — висіла вилиняла ганчірка.
Згадавши, як одного разу графиня Розумовська допомогла заготовити дровець на зиму, в свічках не відмовила, Котляревський звернувся до неї. Хотілось йому, щоб двірські дівчата — уславлені майстрині-вишивальниці — виготовили завісу для театру. Та цього разу графиня чемно відмовила: дівчата її зайняті пильною роботою, готують вишивки для продажу заїжджим французьким негоціантам.
Отож хочеш не хочеш, а довелося передати замовлення старшині кравецького цеху старому майстру Антону Цимі. Котляревський знав його як людину слова і чесну, не раз шив у нього, і завжди лишався задоволений роботою. Тепер потрібно було просити його про завісу, роботу складну і незвичну. Розповівши майстрові про свій задум, намалював і схему завіси, висловив побажання, якою б він хотів її бачити. Цима довго роздивлявся малюнок, м'яв і тер у руці матерію, потім міряв її своїм аршином, перепитував, який розмір сцени, знову міряв і, нарешті, сказав:
— Чув я, що завіса вам швидко потрібна.
— Правильно чули.
— Так, — підкрутив сивого вуса старий. — Коли так, то за чотири дні впораємось.
— А за три дні не можна?
— Малувате. Чотири дні — і буде готово
Майстер Цима дотримав слова. В кінці четвертого дня разом зі старшим сином — таким же крутоплечим, як і сам, — він приніс готову завісу. Розгорнули її в залі. Сонце ще не зайшло зовсім, і останні промені його лягли на розшите полотно, воно засяяло, заіскрилося всіма квітами, які тільки могли рости на приворсклянських луках. Котляревський і робітники-маляри, що затримались у театрі, якийсь час оніміло дивились на це чудо. По центру золотистого полотна красувався герб Полтави, а все його поле всіяли квіти, краї ж прикрашав місцевий, полтавський тобто, орнамент.
— Пане Цима, чи знаєте, що ви створили? Такій роботі ціни нема... І коли встигли! — Котляревський схвильовано потискував руки майстру і його синові. Вони ж поводились стримано, нічого не відповідали, лише старий ледь помітно посміхався в довгі обкурені вуса. Потім сказав:
— Та старалися. Дочки мої і невістки зі старою не спали три ночі, та і я з синами. От і впорались. Сказати вам, пане Котляревський, правду? Вдячний вам, що замовили мені таку роботу. Завіса для театру — то ж обличчя міста. Чи не так?..
— Так, пане Цима! І спасибі вам сердечне за це! Всій вашій сім'ї!.. Скажіть же, скільки вам винні? Все заплатимо до копійки.
— Ні, пане Котляревський, нічого не візьму. От хіба що за нитки та шовк заплатіть дещицю. Ото і все. І прощавайте! Еге, мало не забув. Коли почнуться лицедійства, то не відмовте прийти, подивитись.
— Обов'язково! Приходьте всією сім'єю.
Довго дивився Іван Петрович, як старий майстер крокував по Театральній вулиці — повільно, поважно, а син ступав слідом, в одному кроці від батька. Зустрічні вклонялись їм, а майстер статечно, непоспіхом відповідав на поклони, не схиляючи сивої голови. Котляревський розумів старого: майстер пройнятий значимістю зробленого і гордий з того. Що ж, — заслужено.
Між тим, доля готувала директорові інші, мало приємні випробування, ніби їй мало було всього ним пережитого.
Почувши, що комедіанти приїжджають до Полтави на всю зиму, а можливо, і назавжди, деякі домовласники, з якими раніше домовлялись про аренду у них квартир для акторів, прийшли до театру, щоб заявити: вони відмовляються від контрактів. Першою прийшла вдова негоціанта, що мала поблизу гостиного ряду зовсім непоганий будинок. Причину своєї відмови пояснила так:
— Сина збираюсь женити.
— Але ж ви про це знали і раніше. Чи не так?
— Знала, та не відала, що ваші лицедії зимуватимуть. Прощавайте! — Вона не хотіла більше нічого слухати, ніякі умовляння не діяли, сказала, як відрізала; підхопила свої численні спідниці і випливла з директорської кімнати.
Услід за нею пожалувала моложава ще попадя, теж вдова, ця свою відмову пояснила простіше:
— Сім'ю впускати нема резону, а нежонатого, та щоб і не старого взяла б...
Неначе домовились: "не можу", "нема резону". І таке інше. У кожної своя причина. Що маєш робити? Куди піти?
Лише друзі, як завжди, були з директором. Вони заспокоювали: поживуть твої лицедії як-небудь місяць-другий, їм не звикати, все життя у роз'їздах, подорожах, ночують, де ніч застане, а пізніше побачимо, Полтава — все-таки губернське місто, не село. Вони помилялись: Полтава лишалась поки що звичайним, хоч і величеньким, селом. Тут кожна чутка ставала відомою майже всьому населенню в годину її появи. Ось із квартирами так сталось: хтось пустив чутку, що комедіанти не лише зимуватимуть в Полтаві, а, мабуть, взагалі лишаться тут, отож краще їх зовсім не пускати, он і отець Амвросій радив: подалі від них триматись. І чутка зробила свою справу: більшість домовласників відмовила у притулку лицедіям.
Ціп ж було робити? Йти на поклін до тих же вдів і бублейниць? А який же вихід? Позич у сірка очей, добродію, і йди, проси. Правда, дехто із друзів запропонував — тимчасово, звичайно, — свої послуги: Білуха-Кохановський обіцяв взяти двох лицедіїв до себе, Стебліни-Камінські — теж двох, зрозуміло, одиноких. Ще кількох вдалося б влаштувати у Лук'яновича і мадам Осипенкової. А останніх де діти?
Повний відчаю, відправився за порадою до Новикова. Він при владі, господар князівської канцелярії, повинен же чимось допомогти.
Новиков ніби чекав гостя. Уважний і гостинний, запросив Котляревського до чайного столу, розпитував, як справи у пансіоні та як йому пишеться нині, а про театр — ні слова. І при цьому ще й посміхався. Це й здивувало, і розсердило гостя.