Під час чергової вечірньої бесіди вихованці другого класу гімназії розповіли доглядачеві про останні проповіді отця Георгія. Левко Боровиковський слово в слово переказав все, що чув від законоучителя, і спитав, чи справді не можна дивитися лицедіїв, це, мабуть, грішно, і чи правду кажуть, що театр буде спалено, це ж бо твердив отець Георгій і, ніби між іншим, додавав, що спалити "оний вертеп" — діяння угодне самому богові. Хитрун Боровиковський удавано зітхнув: жаль, не доведеться піти глянути на лицедіїв, а він готувався, навіть півкопи грошей відклав — потрошку від усіх гостинців, які одержував з дому.
Котляревський вирішив діяти негайно, не відкладаючи.
Другого дня, прийшовши до гімназії, попросив затриматися після уроків отця Георгія для пильної справи.
Отця Георгія він знав вже не перший рік, служили ж разом, і хоча в гімназичній ієрархії вони займали різні ступені, але попові доволі часто доводилося поступатись своїми переконаннями перед доглядачем. Були розмови з приводу застосування на уроках покарань різками, історія з Остроградським, роботою учнів на дому у вчителів. В усіх цих випадках доглядач вийшов переможцем, і ніщо попові і його однодумцям не допомогло. Були й інші причини побоюватись доглядача. Законоучитель, обтяжений великою сім'єю, не хотів, щоб про його появу на уроках у п'яному вигляді, його втручання не в свої справи знав настоятель Хрестовоздвиженського монастиря, що був на той час і главою полтавської єпархії, отже, володів правом карати і милувати таких, насамперед, як отець Георгій. Отож, коли доглядач сказав про бажання зустрітися "у пильній справі", піп мусив згодитись на зустріч, хоч і підозрював: вона нічого приємного йому не обіцяє.
Ледве законоучитель, відсапуючись, усівся у великому кріслі, як доглядач зразу і почав:
— Отче, хочу говорити щиро і відверто. Маю до вас претензії.
— Які, дозвольте поцікавитись?
— Всі ми ходимо під Всевишнім, і ніщо від його ока не сховається.
— Амінь.
— Так от, чизнаєте, отче, що вихованці, напучувані кимось, збираються вчинити непоправне зло нашому місту?
— Це належить знати вам, поєлику ви, пане майор, доглядач, тобто людина, якій покладено в обов'язок знати кожен крок оболтусів наших, понеже, вихованців.
— Понеже, гм... Добре. Але ближче до діла. Звичайно, я мушу знати все, що коїться чи може скоїтись. Отож, маю попередити вас, що ви можете потрапити в дуже неприємну історію.
— Яким це чином? — Вирячився піп, ніс його, і так червоний в одну мить посизів.
— А ось таким. Ніхто інший, як ви, отче, підбурюєте дітей пустити півня театрові.
— Та ви що? — удав з себе обуреного піп, — і слухати не хочу!
— Ні, послухаєте... Якщо це трапиться, то вихованці покажуть на вас, а це може коштувати вам місця в гімназії. Про це вже я потурбуюсь... Бо що ж маю діяти, яко директор оного вертепу? Змушений буду шукати винуватців і, знайшовши, доповісти про все правителеві, а вже він знайде і настоятеля монастиря, і вас, отче, теж...
Законоучитель сидів з відкритим ротом, важко дихав і не знав, що відповідати.
— То як, отче? Будемо палити вертеп чи, може, зачекаємо трохи?
— По-почекаємо, — прогугнявив той і раптом підскочив. — Та я їм ось! Я їм покажу!.. Хіба ж я вчив їх такому?.. Слухайте, пане майор, змилуйтесь, у мене ж діти!
— Саме ваших дітей мені і жаль, тому і говорю з вами.
— Спасибі!.. Вік не забуду... Я сам піду до театру з матушкою і чадами. І вихованців поведу.
— І поговоріть з ними про театр, яке він має значення в наші часи. Адже ви це знаєте.
— Атож... Театр — це ж в деякому розумінні промінь світла у наші дні.
— Світла від сонця, але... не від пожежі. Чи не так?
— Та, боже мій, хіба ж я не розумію?.. — Хихикнув піп і кинувся на шию доглядачеві, але той не був готовий прийняти в обійми отця Георгія, спинив його рухом руки і додав, що отець Георгій міг би попередити і протопопа Амвросія: нехай і той подумає, перед тим як читати чергову проповідь. Законоучитель обіцяв сьогодні ж все переказати настоятелеві Срєтенської церкви.
— Отак буде краще! — Чемно вклонився полові доглядач і покинув учительську.
Приходячи щодня до театру, лишався в ньому до того часу, поки вештались там і робітники. Він швидко знайшов з ними спільну мову, і, можливо, завдяки цьому йому вдалося умовити малярів перебілити весь зал. Зникли темні плями на стінах, а стеля із жовтої з сірими розводами стала ніжно-блакитною, аж ніби бірюзовою, колір стелі тепер радував око, заспокоював.
Історія з побілкою була тільки початком. Уважно оглядаючи приміщення, що дісталось йому як директорові не зовсім закінчене, знайшов раптом, що треба негайно міняти підлогу на сцені, дошки виявились надто тонкими, вони гнулись, підозріло потріскували. Уявивши, як тріщать і ламаються мостини під час спектаклю, а пани лицедії на очах ошелешеної публіки провалюються під піл, жахнувся. Такий епізод довго пам'ятали б у місті, дорого б він коштував театрові. Звичайно ж, довелося тут же зірвати всю підлогу і терміново шукати нові, більш надійні дошки. Він їх знайшов, а потім пожалівся в пансіоні Капітоничу: нема людей, нема кому наслати підлоги. Капітонич сприйняв слова доглядача близько до серця, того ж дня запросив з собою служителя пансіону Гаврила, і незабаром вони вдвох прийшли до театру. Прийшов би і Діонісій, але комусь треба ж лишатися з дітьми.
Коли один з найнятих теслярів висловився в тому розумінні, що, мовляв, "зійшло б і так", і "чи варто гнути хребти даремно", був не радий, що дозволив собі подібну вольність у судженнях. На базіку разом накинулись і дядько Гаврило, і Капітонич. Наостанку Капітонич сказав:
— Чи розумієш ти, сучий син, що меле твій дурний язик? Для кого, по-твоєму, ми оце стараємось? Може, на бариню твою? Не розумієш, дурню, що театр тут буде, інакше кажучи, вертеп, тут лицедії гратимуть всілякі комедії. А знаєш ти, хто тут головний? Не знаєш. Наш пан доглядач головний тут — ось хто! А ми для нього сил не пожалієм, бо на дурне діло він не покличе. Проте він нас і не кликав, самі прийшли, а ти найнятий — а таке базікаєш.
Прийшлий з Кременчука тесля проймався повагою до "головного", старався не осоромитись перед полтавцями і, здається, незабаром своєю роботою заслужив їх мовчазне схвалення.