Граф незабаром попрощався, а услід за ним переступив поріг княжого кабінету єпископ Полтавський Феофан, доволі натоптаний бородань з важким хрестом на розкішній рясі. Благословивши князя, всівся у запропоновані крісла і, оглянувши просторий кабінет, приступив до справи.
Пастиря більш за все непокоїла безпека церковного господарства, дорогоцінних іконостасів, а найбільше, як здалося, хоча цього єпископ і не казав, турбувався він за своє власне майно, і, коли вірити чуткам, вельми значне. Що, як ворог увійде у межі губернії? Куди дінешся? Чи не краще заздалегідь ретируватися у більш надійні місця ?
Князь уважно дивився в опасисте обличчя пастиря. Зрозуміло, що хвилює його. Ну що ж, можна б зважити на прохання та нехай би їхав, але ж дозволь від'їзд — піде поголос, здійметься казна-що, неминуча паніка. Чи можливо таке нині? Неквапливо, обдумуючи кожне слово, безбарвним, спокійним тоном князь відповів владиці;
— Ви, отче, повинні нині говорити з паствою кожен день, тобто заспокоювати її, а ви...
Не доказав, але Феофан зрозумів, що мав на увазі правитель.
— Не за себе дбаю — за церкву турбуюсь.
— Відаю... за чим побиваєтесь. І все ж — залишайтесь.
— А що з Москвою нині?
— Віддана і... палає. Та ви знаєте про це.
— Палає... первопрестольна? — Єпископ зітхнув і осінив себе широким хрестом. — У тій геєні вогненій антихрист знайде і свою погибель. Хай буде так! Амінь! — Ще раз перехрестився, благословив на прощання князя і, скрушно похитавши головою, пішов, важко ступаючи по м'якому килиму. В душі був задоволений: як там не є, а він, владика, встиг потай, довірившись відданим людям, відправити з монастиря значну частину свого майна в лише йому одному відоме місце. Тепер можна й залишитись, щоб закликати з церковних амвонів парафіян до мужності і відданості престолу і Вітчизні.
Пізніше, після того як з доповідями побували бургомістр і поліцмейстер, на прийом запросився директор училищ Іван Дмитрович Огнєв.
Директор був схвильований, хоча й намагався приховати це. Не часто був запрошуваний до генерал-губернатора, хіба що на бали та маскаради, а тут насмілився прийти сам у приймальні години для ділової бесіди. У парадному сюртуці, чорному і строгому, він швидше нагадував протестантського проповідника, ніж вчителя. Вклонився церемонно, але говорити не квапився, князь, зайнятий розглядом паперів, принесених Смирницьким, не звертав на нього уваги. Тягнулося це, одначе, недовго. Відклавши картонну теку, Лобанов-Ростовський нетерпляче здвигнув густою бровою:
— Слухаю вас, мосьпане.
Огнєв витер хусткою, змокрілого лоба і зігнувся у поклоні.
— Доводиться турбувати, ваше сіятельство, у таку хвилину, коли вирішується... Але вважав за неможливе не прийти...
— Ближче до справи, мосьпане.
— Я зараз же. — Огнєв віддихався, спокійніше продовжував: — Ваше сіятельство, учбовий рік, як вам відомо, почався першого серпня, надворі вже вересень, а приїхала лише половина вихованців, та й ці, мабуть, хотіли б роз'їхатись по домах... Панове вчителі теж настроєні не в кращий спосіб.
Лобанов-Ростовський з неприхованим подивом, навіть якоюсь цікавістю, дивився на директора училищ, навмисне не пропонуючи йому сідати, щоб не затримувався, але тепер, забувши за це, кивнув на крісла. Огнєв сів, склав руки на колінах і підняв очі на князя. А той зволікав, не відповідав, хоча Огнєв бачив, розумів, що князь все чув; він говорив досить голосно, розраховуючи на глухоту його сіятельства.
— Милостивий пане, чи розумієте ви значення своїх слів? Вважаю, ні, не розумієте. Як же можна розцінити таке? Це смішно.
— Але ж війна... І Москва... — заїкнувся Огнєв.
— Так, війна. — Князь повільно червонів, що з ним траплялося рідко. — Але де вона — війна? Де Москва? Зрозуміло, час важкий, але що б там не було — треба виконувати свій обов'язок. Якщо слухати вас, то я повинен повідпускати усіх чиновників, припинити роботу служб, і ще бог зна що вчинити?
— Я не так хотів сказати... Але ж не приїхали... Ось що засмучує.
— Відправте за ними людей. Рік почався — рік повинен продовжуватись.
Огнєв кивав великою головою, не знімаючи рук з колін, і це здавалося комічним, князь пом'якшав:
— Все у вас? Прошу, продовжуйте! Під пильним поглядом правителя Огнєв повільно бліднув, і це не сховалося від князя;
— Кажіть же!
Три дні тому він, Огнєв, одержав листа від вихованців старших класів, що мешкали у будинку виховання. Лист виявився суцільним молінням: повернути доглядача, відставного капітана Котляревського. Гімназисти писали, що коли доглядач не повернеться, то їм нема чого залишатися в будинку, ніхто інший їм не потрібен. Під листом стояло сорок чотири підписи, то підписи усіх вихованців, що мешкали нині в будинку.
— Ну й яка ж ваша відповідь, мосьпане? — запитав князь.
— Поки що не відповідав.
— А якщо вони і справді залишать пансіон?
— Тоді... у класах залишиться по два-три чоловіки, інакше кажучи, це — катастрофа.
— Навіть так? І це кажете ви — досвідчений вихователь юнацтва? Не впізнаю вас, мосьпане. Чи постаріли?
Огнєв мовчав. Та й що відповідати? Князь мав рацію. Десь він прогледів, і ось виявляється — дітям ніхто не потрібен, крім доглядача. Гірко поскаржився:
— Ні на кого спертися. А діти — що з них питати?
— Вустами дітей глаголить істина... Ось доглядач чимось їм догодив, до серця прийшовся. Чим же?
— Не відаю... Щоправда, він завжди з ними справедливий і м'який, але ж і інші у гімназії не звірі...
— Так... Цей капітан у відставці, виявляється, не підвів нас. А ось ви, мосьпане, — пам'ятається — спочатку відмовили йому у посаді. — Князь не то спитав, не то вколов Огнєва. Той мовчав. Мовчав і Лобанов-Ростовський, попихкуючи люлькою,.
Мовчання затягувалось, ставало незручним мовчати й далі, і Огнєв зважився, спитав:
— Чи можу надіятись, ваше сіятельство?
— На що?
— На повернення пана Котляревського до пансіону? Діти скучили за ним і... взагалі.
Князь палив, дим з люльки витягувався у відчинену кватирку тонким сірим струменем.
— Щастя, коли ось так чекають на тебе. — Він знову поглянув на Огнєва. — Доглядач, виконавши моє доручення, вважаю, незабаром мусить повернутись... Не можу не сказати вам, мосьпане, виявляється, він ще й відмінний офіцер. Менше ніж у три тижні сформував полк. Та ще й кінний! Цей полк вже вирушив проти Буонапартія. — Князь говорив про це з явним задоволенням, мимохідь хвалячись людиною, в якій, виходить, не помилився.